Объяснение:
Нещодавно на уроці зарубіжної літератури ми вивчали твір В.Бикова «Альпійська балада». Мене відразу захопив сюжет повісті. Коли я дочитала до кінця, була вражена ще більше. Це трагічна історія людського життя під час другої світової війни. Я побачила справжню велич, силу і красу звичайних людей у страшні воєнні часи.
Головний герой утікає з концтабору. «Звірі» вийшли на полювання, його переслідували пащі натренованих собак. Багато довелося пережити Іванові у його нелегкій дорозі на волю. Знайомство із Джулією. Зустріч з голодним божевільним і його загибель. Іван дуже хотів його врятувати, але не міг, бо інакше би усіх зловили. Совість не дозволяла кинути напризволяще Джулію, він ніс її, коли вона була знесилена і втратила віру на порятунок. Джулія перев’язувала рани, що боліли і дошкуляли йому. Почуття кохання, що спалахнуло у такий тривожний час, додало сили утікачам. Ми бачимо, що справжні люди є добрими, щирими і людяними навіть тоді, коли перебувають у нелюдських умовах.
Наприкінці твору вражає самопожертва головного героя. Глибокий сніг ховає Джулію від ворогів. Іван загинув, але своїм вчинком врятував дівчину.
На жаль, твір воєнної тематики перегукується з сьогоденням. На сході країни триває війна. Там також є герої: сміливі, сильні, готові до самопожертви. Вони здатні протистояти долі, готові до важких випробувань.
Дорина не просто весела и остроумна, она проницательна — ее не обмануть показной праведностью. Она превосходно разбирается в человеческой натуре, и сразу разглядела истинное лицо святоши. Острая на язычок, девушка привыкла свободно, не слишком подбирая выражения, высказываться о том, что ее занимает. Дорина первая раскрывает зрителям отталкивающий характер главного героя, причем делает это настолько живо и ярко, что ни у кого более не остается никаких сомнений на его счет, несмотря на пламенную речь госпожи Пернель. Дорина не только говорит, она активно противодействовать каверзам пройдохи, вмешивается в назревающие неуместные конфликты и направляет их в нужное русло. Вместе с Дориной Тартюфа разоблачает и Клеант. Его называют «рупором идей автора»: считается, что посредством него Мольер прибегает к авторской оценке освещаемой проблемы. Однако не все критики разделяют это мнение. Исаак Гликман осуждает Клеанта за то, что в пятом акте он «из чувства страха ищет примирения с доносчиком во Христе, а в финале высказывает пожелание, “чтоб он исправился, поняв свой грех великий”». Клеант терпимее, чем Дорина. Он готов пойти на компромисс со святошей, чтобы отвести опасность, нависшую над Оргоном, словно дамоклов меч, из-за злополучной шкатулки. В активности он, бесспорно, уступает Дорине — он в основном взывает к рассудку Оргона и совести Тартюфа, красноречиво обличает всех, кто «при меч веры для разбоя, с молитвою верша преступные дела». Здесь можно скорее согласиться с тем, что устами Клеанта действительно говорит сам Мольер. В комедии Клеант выступает в роли бездействующего резонера, правдолюбца и защитника гуманистических идей. Его монологи, обращенные к Оргону и Тартюфу, полны такого возмущения и протеста, такой иронии и философской глубины, что Клеант оказывается самым глубокомыслящим и просвещенным персонажем комедии. Он широко смотрит на жизнь и ценит, прежде всего, поступки людей, а не лицемерные слова.
я могу ошибаться!