ответ:Його ім’я, за християнською традицією, визначив день святого Пантелеймона. За язичницькими віруваннями, це й жнивне свято Паликопа, коли грім підпалював збіжжя, спричиняючи великі пожежі. Можливо, тому письменник пізніше називав себе «гарячим Пантелеймоном», підкреслюючи тим самим не лише зв’язок свого імені з вогнем, полум’ям, а й особливість характеру — невгамовного, бурхливого, палкого й енергійного.
Мені найбільше запам’яталося те, що П. Куліш був усебічно обдарованою людиною. Він досконало володів українською мовою, а також старослов’янською та російською; знав польську, латину, італійську, французьку, німецьку, шведську мови, а щоб перекласти Біблію з оригіналу, уже на схилі життя почав вивчати давньоєврейську. Саме завдяки його таланту перекладача українське письменство збагатилося численними перлинами світової літератури — творами В. Шекспіра, Дж. Байрона, Ф. Шиллера та ін.
П. Куліш мав складний характер. Гордий і неподатливої вдачі він завжди прагнув бути лише на чільному місці, протиставляти себе громаді.
Скажімо, його погляди на таку важливу для української спільноти тему, як козацтво, змінювалися від позитивних оцінок до негативних навіть в одному творі — романі «Чорна рада». У ньому письменник прославляє Запорожжя як «серце українське», як осередок волі. Водночас він стверджує, що це «гніздо лицарства козацького» народжує «тільки хижих вовків да лисиць», які, щоб не господарювати, йшли на Січ, аби «п’янствовать да баглаї бити, а не лицарювати!..».
Тому запорожці — «вражі сини», «прокляті сіромахи», «розбишаки». Зрозуміло, що така оцінка козацтва не сприймалася ні сучасниками, ні нащадками П. Куліша, бо вона не була історично об’єктивною. Проте ці інвективи «гарячого Панька» порушували складну й актуальну проблему українства: його неоднорідності, його фатальної неспромоги об’єднатися в найвідповідальніші моменти історії.
Та й життєві роздоріжжя письменника позначені не завжди послідовними вчинками. Так, постійно обстоюючи право рідного народу на щасливе й вільне життя, добре знаючи причини та наслідки його поневолення, П. Куліш працює в Польщі як імперський чиновник з «обрусительною» місією. Він дозволяє собі возвеличувати царя й царицю, добре розуміючи те, що саме російський царат знищив Запорозьку Січ.
Складність характеру митця виявлялася ще і в тому, що він не поділяв закликів Кобзаря до збройної боротьби, не підтримував його поглядів на козаччину, загалом історичне минуле України. Проте він високо цінував геній Тараса Григоровича, допомагав публікувати й пропагувати його твори. Ідейні розходження друзів поглиблювалися також їхніми різними характерами: Т. Шевченко сприймав світ і людей серцем, душею, а П. КулішЙого ім’я, за християнською традицією, визначив день святого Пантелеймона. За язичницькими віруваннями, це й жнивне свято Паликопа, коли грім підпалював збіжжя, спричиняючи великі пожежі. Можливо, тому письменник пізніше називав себе «гарячим Пантелеймоном», підкреслюючи тим самим не лише зв’язок свого імені з вогнем, полум’ям, а й особливість характеру — невгамовного, бурхливого, палкого й енергійного.
Мені найбільше запам’яталося те, що П. Куліш був усебічно обдарованою людиною. Він досконало володів українською мовою, а також старослов’янською та російською; знав польську, латину, італійську, французьку, німецьку, шведську мови, а щоб перекласти Біблію з оригіналу, уже на схилі життя почав вивчати давньоєврейську. Саме завдяки його таланту перекладача українське письменство збагатилося численними перлинами світової літератури — творами В. Шекспіра, Дж. Байрона, Ф. Шиллера та ін.
П. Куліш мав складний характер. Гордий і неподатливої вдачі він завжди прагнув бути лише на чільному місці, протиставляти себе громаді.
Скажімо, його погляди на таку важливу для української спільноти тему, як козацтво, змінювалися від позитивних оцінок до негативних навіть в одному творі — романі «Чорна рада». У ньому письменник прославляє Запорожжя як «серце українське», як осередок волі. Водночас він стверджує, що це «гніздо лицарства козацького» народжує «тільки хижих вовків да лисиць», які, щоб не господарювати, йшли на Січ, аби «п’янствовать да баглаї бити, а не лицарювати!..».
Тому запорожці — «вражі сини», «прокляті сіромахи», «розбишаки». Зрозуміло, що така оцінка козацтва не сприймалася ні сучасниками, ні нащадками П. Куліша, бо вона не була історично об’єктивною. Проте ці інвективи «гарячого Панька» порушували складну й актуальну проблему українства: його неоднорідності, його фатальної неспромоги об’єднатися в найвідповідальніші моменти історії.
Та й життєві роздоріжжя письменника позначені не завжди послідовними вчинками. Так, постійно обстоюючи право рідного народу на щасливе й вільне життя, добре знаючи причини та наслідки його поневолення, П. Куліш працює в Польщі як імперський чиновник з «обрусительною» місією. Він дозволяє собі возвеличувати царя й царицю, добре розуміючи те, що саме російський царат знищив Запорозьку Січ.
В горах Кавказа , русский офицер встретил штабс-капитана Максим Максимыча,который на привале поведал ему историю,случившеюся пять лет назад.
Служил Максим Максимыч на Кавказе и под его начало прибыл молодой офицер,лет 25-ти,Григорий Александрович Печорин.Однажды они были приглашены князем на свадьбу старшей дочери,где Печорин обратил внимание на младшую дочь,Бэлу.Печорин уговорил брата Бэлы украсть сестру,в обмен за желанного коня.Азамат привёз сестру,
похищенная Бэла не ела ,не пила,пока Печорин хитростью не сделал её своёй возлюбленной.
Счастье было недолгим,через четыре месяца,Печорин охладел к Бэле и стал проводить больше времени на охоте.Раз,вернувшись с охоты,Печорин и Максим Максимыч застали разбойника Казбича ,убившего отца Бэлы.На этот раз он хотел похитить Бэлу,но офицеры помешали ему.Смертельно раненная девушка умерла через два дня,Максим Максимыч сильно переживал,а Печорин был спокоен и равнодушен.Через три месяца Печорина перевели служить в Грузию,а Максим Максимыч потерял с ним связь.
Характеристика Печорина в главе "Бэла" даётся Максим Максимычем.Пожилой штабс-капитан пытается понять внутренние противоречия характера Печорина,через внешние ,ярко выраженные черты.Рассказчик не пытается анализировать сложный характер Печорина,Максим Максимыч описывает факты из его жизни .
Привлекательный молодой человек,лет 25-ти,крепкого телосложения,с белокурыми волосами :"Славный малый,только немножко странный". Всегда опрятен,следит за собой,носит дорогую одежду,следит за чистотой сапог и перчаток.
Крепкого здоровья,сутками бывал на охоте,но мог простудится от сквозняка.Охотился в одиночку на кабана,но вздрагивал от хлопка двери.Мог разговаривать без умолку,становясь центром компании,а мог молчать часами.
Играл на слабостях людей,используя их страсти,для достижения своих целей.Эгоист,думает о себе,не заботясь о чувствах других,добивается цели любой ценой."Видно, в детстве был маменькой избалован".
Не может определиться с целью в жизни,ищет своё место.Бросается из крайности в крайность,очень изменчивая натура.От его безразличия погибает дочь местного князя Бела,сам князь,а сын князя Азамат покидает семью.Развлечения Печорина привели к трагедии,а он сам остаётся равнодушным:"Его лицо ничего не выражало особенного, и мне стало досадно: я бы на его месте умер с горя."
