ответ:П’єса «Синій птах» написана у період, коли М. Метерлінк від символіста до «театру смерті» прийшов до іншого бачення світу — романтичного. І сенс п’єси в тому, аби показати людству філософський сенс буття, красу сьогоденного життя і його велич. Герої Метерлінка, маленькі діти лісника Тільтіль і Мітіль, вирушають у подорож на пошуки Синього птаха, що має дати здоров’я і щастя. Що і змушує їх іти на пошуки, хоча вони й не знають точно, куди йти? Фея зуміє розбудити в них і доброту, і прагнення пізнати світ. Адже їм треба обов’язківо, навчитися бачити те, що «не на виду». І тоді виявляється, що увесь світ навколо, всі предмети мають свою душу, своє ставлення до людей. Відтак діти вирушають на пошуки не самі, а в колі друзів і недругів. Так само, як завжди життям кожна людина. Їхня подорож лежить Країною Спогадів і Палацом Ночі, садами Блаженств і Царством Майбутнього.
Діти дізнаються, що за померлих треба молитися, бо «молитися — значить згадувати». Таїнство смерті таке ж велике, як і таїнство народження. І над усім цим старий Час, якого неможливо впустити когось на Землю раніше чи пізніше. І кожен несе з собою якесь діяння — добре чи зле. Саме в цьому й полягає сенс його народження — принесенні щось світові. Де не були діти, скрізь вони бачили птахів, що здавалися синіми, але жоден не став тим Синім птахом. І тільки коли діти знову повернулися додому, найбільш схожою виявилася горлиця, що належала Тільтілю. Та й сама подорож не випадково завершується у тій самій хижці лісника, звідки вони вирушили. Тільки тепер вона здається іншою, кращою, бо іншими повернулися дітьми.
Значить головне — це готовність вирушити у похід за істиною, бажані змін, прагнення ідеалу. Саме в цьому, на думку Метерлінка, і полягає сенс життя— зрозуміти, навіщо ти прийшов у світ, який сенс у тому, що ти живеш, тому,що життя — вічне.
Моріс Метерлінк був тією людиною, яка створила символістський «театр». Ось тепер можемо говорити про пошуки щастя героями «Синього птаха». Зрозуміло, що цій феєрії передував складний творчий і духовний шлях, якщо на зміну йому, де всім керує Невідоме, тобто невидимі й невідомі фатальні сили, наміри яких таємні,невідомі. Зрештою, це була Смерть, до якої прислухалися усі особи, що лише чекали.
І ось читачеві і театру пропонується твір, у якому нема відчуття приречеті, герої якого не чекають, а діють і змінюють насамперед свій духовний світ. Через те більша частина дійових осіб є символами духовної діяльності людини, як такої або творчого начала.
Так, Душа Світла відправляється на пошуки Синього птаха щастя родини, яку б ніхто не назвав заможною, у супроводі Душ Вогню, Води, Цукру і двох створінь, які вже давно супроводжують людину на її шляху. Душі дітей не примітивні і багато що пізнали.
Чарівний діамант допомагає дітям на їхньому шляху. І той шлях — найнебезпечніший, яким проходить людина. Це шлях самовиховання. Одна за одною змінюються картини. Із злиденної хижі дроворуба ми потрапляємо до розкішних покоїв феї, аби зустрітися з надбаннями ще первісних людей — вогнем, водою, хлібом, цукром, першими свійськими тваринами. Спершу, як і слід було чекати, на шляху самопізнання ми звертаємося до наших згадок… Страшна демонстрація материнської долі бідних для мене повністю знімає ідилічний настрій картини: семеро померлих дітей один за одним виходять на кінець.
Заглиблення у подальше приводить маленьких людей до жахів і темних поривань людської, отже, і їхньої, психіки. Спіймані тут Сині птахи не витримують світла. «Ліс» особистості недалеко пішов від «лісу» природи, який намагався засудити людину, якій, проте, не під силу її перемогти. Відкриття Діаманта кладовище запевняє хлопчика й дівчинку, що смерті нема.
Проте і світло можна затьмарити — є блаженства різні за сутністю, і якщо зірвати маски, виглядають, як чудовиська. І тільки й радості Розуміти, Бачити, Не боятися, так само, як Материнська Любов, істинні. Найтрагічніші символи, мабуть, у блакитному палаці, де чекають на життя, про нього все заздалегідь, ненароджені діти…
І тому повертаємось до хижі дроворуба, так і не знайшовши Синього птаха. І щось подібне було вже тільки ще до початку його мандрів. Він передасть його дівчині-сусідці, а та не утримає Птаха щастя. Може, тому, що щастя не можна вибрати або отримати у подарунок. За ним треба йти. Даремно звертається до глядачів Тільтіль:
Ми дуже вас якщо хтось із вас його знайде, то нехай принесе до нас,він нам потрібний для того, щоб стати щасливими у майбутньому…
Предыдущие Сочинения: Проблема людських можливостей пізнання Царини Невідомого
Следующие Сочинения: Проблема морального максималізму в драмі Г. Ібсена «Ляльковий дім»
Нужна шпаргалка? Тогда сохрани - » «Синій птах» М. Метерлінка - п’єса про сенс буття . Литературные сочинения!
Объяснение:
Константин Симонов
Майор привез мальчишку на лафете.
Погибла мать. Сын не с ней.
За десять лет на том и этом свете
Ему зачтутся эти десять дней.
Его везли из крепости, из Бреста.
Был исцарапан пулями лафет.
Отцу казалось, что надежней места
Отныне в мире для ребенка нет.
Отец был ранен, и разбита пушка.
Привязанный к щиту, чтоб не упал,
Прижав к груди заснувшую игрушку,
Седой мальчишка на лафете спал.
Мы шли ему навстречу из России он махал войскам рукой...
Ты говоришь, что есть еще другие,
Что я там был и мне пора домой...
Ты это горе знаешь понаслышке,
А нам оно оборвало сердца.
Кто раз увидел этого мальчишку,
Домой прийти не сможет до конца.
Я должен видеть теми же глазами,
Которыми я плакал там, в пыли,
Как тот мальчишка возвратится с нами
И поцелует горсть своей земли.
За все, чем мы с тобою дорожили,
Призвал нас к бою воинский закон.
Теперь мой дом не там, где прежде жили,
А там, где отнят у мальчишки он.
Подробнее - на -
Объяснение:
- Сиди-ка сегодня дома, не ходи в школу, а то со всем сляжешь.
Костик не огорчился. Дома одному, конечно, не очень весело, но в школе тоже хорошего мало: холод как на улице. Даже варежки снимать не хочется. Да и незачем их снимать, потому что чернила часто застывают и писать нельзя. Нина Матвеевна второклассникам даже и не задает ничего, а только читает книжки вслух. Старается больше про лето читать, но от этого все равно не теплее.
А дома тепло. Мама выхлопотала два кубометра дров. Дрова, конечно, не березовые, а сосна вперемешку с осиной, но ничего, греют. Каждое утро теперь печка-голландка бодро гудит и потрескивает угольками. И валенки всегда просохшие, теплые.
Только сегодня валенки не нужны.
Когда мама и Зина ушли на работу. Костик выскочил из-под одеяла, быстренько оделся и нырнул под кровать. Там в углу за Зинкиным чемоданчиком прятались пыльные старенькие сандалии. Если от пола не тянет промозглым холодом, хорошо побегать по комнате в сандалиях. Лето вспоминается.
Костик побегал. Какая-то крошка мешала в левой сандалии. Костик вытряхнул ее. Это были слежавшиеся листики и семена полыни. Наверно, с того сентябрьского дня остались...
Костик вспомнил и загрустил, присев у окна. Прыгать больше не хотелось. Потом он вздохнул и поднялся со стула: он знал, что делать. Как всегда в такие минуты, сделалось страшновато. Костик запер на крючок дверь, задернул шторки. И опять полез под кровать - за фанерным чемоданчиком, где хранилось Зинкино личное имущество.
"Имущество" старшей сестрицы было сплошное барахло. Железные штучки, чтобы волосы на них накручивать, две брошки, пустая пудреница, перевязанная шпагатом пачка писем от знакомых ребят с фронта, зеркальце, лоскутки какие-то. Но среди лоскутков лежала треугольная косынка. Красная с белым горошком.
Она была из остатков материи от платья. Платье Зина шила еще до войны и давно износила, а косыночка сохранилась. Летом Зина ее надевала, когда ходила на танцы в Сад судостроителей. Ну, а сейчас, конечно, в таком платочке не побегаешь. Отправляясь на завод. Зина шаль наматывает да еще шарф сверху...
Костик вынул косынку, задвинул обратно чемодан. Подошел к зеркалу. Зеркало было почти от пола и до потолка, старое, еще бабушкино. Очень удобное: человек в нем отражался с головы до ног.
Сейчас в зеркале виден был худой, белобрысый, давно не стриженный мальчишка в синей выцветшей рубашке и зеленых штанах из плащ-палатки. Остроносый, остроплечий, с немного оттопыренными ушами. Не очень красивый, но ничего. На лице у мальчишки было беспокойство.
Костик перестал себя разглядывать и еще раз оглянулся на окна и запертую дверь. Если кто-нибудь застал бы его за теперешним занятием, Костик просто провалился бы сквозь землю, хотя и сам не знал почему. Может быть, потому, что, не хотел признаваться никому в своих мечтах и боялся насмешек. А может быть, по тому, что было в этом деле непростительное самозванство.
Но он ничего не мог с собой поделать. Костик отогнул воротник, набросил косынку на шею и начал старательно завязывать узел.
Если зажмуриться или просто забыть про белые горошины, то косынка была абсолютно такая же, как пионерский галстук.
О галстуке Костик мечтал давно. С того сентябрьского дня, когда случилось чудо. Это было действительно чудо, и никаким другим словом Костик не мог назвать свое
Был тогда выходной. Стоял совсем летний день, только ветер был плотный и ровный, хотя и не холодный. Костяк склеил змей. Хотел забраться на крышу, чтобы запустить, но сосед Иван Сергеич Протасов и его жена тетя Валя подняли такой крик, что лучше не связываться. А чего им надо? Ведь он не на их дом забирался (они живут в каменном трехэтажном), а на свой, двухэтажный.
Протасова не переспоришь. И Костик решил идти на площадь. Там простора много, можно змей прямо с земли запустить, если разбежаться.
Площадь просто так называлась площадью, а на самом деле это был громадный пустырь посреди города. В центре его стояла красна