Творчество немецкого писателя Фридриха Шиллера в концентрированной форме отразило протест всей передовой молодежи того времени против духовного гнета и политической тирании. Первым и одним из наиболее ярких его произведений стала драма «Разбойники», в которой автор бросил решительный вызов тирании. Эта мысль подчеркнута уже в эпиграфе, который в переводе с латинского означает: «Против тиранов».
При создании своего произведения писатель опирался как на известные о Робин Гуде, так и на источники, в которых описывался реальный факт существования во времена Шиллера разбойничьих банд, служивших, по глубокому убеждению их членов, высокой цели искоренения подлых и ничтожных представителей общества.
В основу драмы положен довольно распространенный сюжет — противопоставление двух братьев, один из которых внешне добропорядочный, но лицемерный и подлый на самом деле, другой — легкомысленный, дерзкий, но с благородным и честным сердцем. Образ последнего и нашел отражение в благородном разбойнике Карле Мооре.
Карл Моор не приемлет фальшь, эгоизм, лицемерие и корысть, существующие в окружающем мире, поэтому принимает отчаянное решение: стать атаманом разбойничьей банды, состоящей из таких же, как он сам, молодых людей, потерявших надежду занять Достойное место в жизни. Окончательным толчком к такому шагу явилось письмо брата, в котором тот сообщает Карлу о проклятии отца. Герой твердо уверен в своих силах: «Поставьте меня во главе войска таких молодцов, как я, и Германия станет республикой, перед которой Рим и Спарта покажутся женскими монастырями». Разбойники искренне надеются восстановить порядок в обществе, и этим стремлением они готовы оправдать любые средства. Карл Моор беспощаден к тем, в ком видит источник произвола и угнетения: к княжескому фавориту, добившемуся привилегий благодаря лести и интригам; к советнику, торгующему чинами и должностями; к попу, публично скорбящему об упадке инквизиции. Однако Моор, в отличие от своих товарищей, не опускается до грабежа и раздела добычи. И всю свою долю отдает бедным. Но со временем он начинает понимать, что его друзья все больше ожесточаются, превращаясь в обычных разбойников, получающих удовольствие от насилия и жестоких расправ. К тому же, наделенный острым умом, он сознает, что невозможно искоренить зло и тиранию, продолжая постоянно проливать кровь многочисленных жертв. «О, я глупец, мечтавший исправить свет злодеяниями и блюсти законы беззаконием!», — в отчаянии восклицает он. Подобные противоречия приводят Моора к тому, что он решает сам сдаться властям, вынося таким образом приговор самому себе.
Полной противоположностью Карлу выступает в произведении его брат Франц, который испытывает черную зависть к своему брату, наследнику титула и владений, к тому же счастливому сопернику, которого любит Амалия. Для него ничего не значат такие понятия, как честное имя, совесть, узы кровного родства. Он не останавливается перед низкими интригами, чтобы устранить со своего пути Карла, а затем хладнокровно ускоряет смерть старика отца. Но в конце драмы он начинает осознавать неизбежность небесной кары за свои преступления. Кроме того, Карл находится в страхе перед надвигающимся возмездием в лице разбойников, готовых ворваться в замок. Все эти мысли и страх доводят его почти до помешательства. В своем предсмертном безумии он понимает, что его грешной душе предстоит гореть в аду, и отчаянно старается заставить других вымолить для него Он и сам хочет молиться, но не может: «Здесь, здесь (бьет себя в грудь и в лоб) все пусто... Все выжжено!» — сознается он. В результате этого он кончает жизнь самоубийством.
Как мы видим, смерть обоих братьев добровольна, но в каждом из этих двух случаев заключен различный смысл. Карл погибает, поняв ошибочность пути, избранного им для борьбы с произволом и тиранией. Самоубийство же Франца обусловлено лишь страхом перед жестокой расправой. Оно, по большому счету, предопределено всей его ничтожной жизнью, подлостью, обманом, мелочными устремлениями и жалкими страстями.
Гибнет Франц — ив этом можно увидеть предвещание неминуемой гибели всему «хилому веку», с его пошлостью, низостью, завистливостью и злобой; всем этим «лживым, коварным ехиднам», чьи слезы — вода, сердца — железо. Но гибель Карла, напротив, не является свидетельством краха его идеалов и устремлений. Она подчеркивает только невозможность и бесперспективность одиночной борьбы, не небольшой группы людей изменить весь несправедливый и испорченный мир. Карл Моор умирает по доброй воле, но он умирает «во имя правды» — таков несомненный вывод, который можно сделать из драмы великого писателя.
ответ:Невеликий за обсягом вірш Р. Кіплінга "Якщо" увібрав у себе одну з головних ідей його творчості — формування ідеології особистості, панування ідеї вищого морального ґатунку. Такий світогляд, який показує автор у своєму вірші методом анафори, почав формуватися в нього з дитинства. Так, навчаючись у пансіоні, ще хлопчиком він зазнав знущань та принижень з боку вихователів. Таке життя на підсвідомому рівні сформувало його прагнення до справедливості та збереження гідності, спонукало до боротьби за власну свободу та незалежність від життєвих обставин. Ще підлітком під час навчання в чоловічій школі, він навчився протиставляти особистість насильству як організованій системі в певній спільноті.
Працюючи репортером, висвітлюючи вчинки людей в різноманітних екстремальних ситуаціях: війни, епідемії, катастрофи, тяжкі умови праці, Р. Кіплінг викарбував модель поведінки людини. Р. Кіплінг бере за взірець поведінку та вчинки "білих людей", які несуть, на його погляд, просвітницьку й позитивну місію в суспільстві. Ці люди — романтики, віддані неписаному "кодексу честі". Насамперед — це люди дії, які на краю світу в складних умовах будують дороги, мости, лікують, керують, захищають. Взагалі — розбудовують цивілізацію "білих". (За таку позицію йому часто дорікали расизмом.)
У вірші "Якщо" Р. Кіплінг ніби підсумовує свій життєвий досвід, концентрує його у фрази, що як постріл вражають свідомість людини, змушують її приміряти риси ідейної моралі та вчинків на себе, ніби запитуючи: "А чи зміг би я так діяти, як пише Р. Кіплінг у своєму вірші?" На перший погляд, модель, запропонована Р. Кіплінгом, дуже проста і направляє людину до вчинків простих категорій: "добро-зло", "життя — смерть", "дія — пасивність". Проте вражає сила глибокого проникнення у свідомість ідей письменника про місце справжньої людини в суспільстві. Спокійна рішучість у будь-якій ситуації, віра в самого себе, зневага думки натовпу, пронизує читача, немов удар струму. У своїй творчості, як правило, письменник будує моральні принципи поведінки людей, не розділяючи в абсолюті добропорядні вчинки від гріховних або неблагополучних, не розмежовуючи їх різко. Але у вірші "Якщо" він підносить до абсолюту етичну цінність таких рис людей, як мужність, енергійність, стійкість. Р. Кіплінг оспівує у вірші філософію, направлену на дію розбудови. Тільки своїми діями людина стверджує цивілізаційний шлях. Так, втративши всі сили під час досягнення мети, після поразок та невдач, людина знов і знов відновлює свої цілеспрямовані дії у вибраному напрямку. Автор показує, що взірець "справжньої" людини — це концентрація сили духу на грані неможливого. Коли всі сили вичерпані, усе втрачено, за певних умов людина спроможна, "зціпивши зуби", триматися в руслі особистих ідеалів.
Людині належить час, і діяти в часі вона повинна гідно, як володар свого життя, підносячись над своїми пороками та недоліками. Час є однією з найважливіших категорій для людини дії. Тому марнувати його на вчинки, які не відповідають "кодексу честі", людина не повинна.
Объяснение:
