В одному великому місті жила дівчинка Аля. Вона нічого не могла доробити до кінця — не доїдала, не допивала, не домальовувала, що почала. Навіть заплестися як слід у неї не вистачало терпіння. Якось Аля вирішила вишити рушничок бабусі на день народження. Хотіла подарувати — а там лише стібок. Соромно стало дівчинці, втекла вона у свою кімнату. А там сидів маленький чоловічок у зелених черевиках із червоними шнурками. Він сказав, що сьогодні ця дівчинка не доробила до кінця соту справу, тому він її забирає у свою країну. І дівчинка вилетіла в розчинене вікно слідом за чоловічком.
Аля опинилася на березі озера в якійсь дивній країні. Риби гуляли на березі під парасольками, а на небі світила половина сонця.
Дівчинка пішла по стежечці й зіткнулась із дивним хлопчиком — той був увесь перекошений, без лівого вуха. Але дивився привітно й лагідно. Це був Недоладько. Хлопчина розповів Алі, що вона знаходиться в країні Недоладії, де живуть усі недороблені справи.
Дівчинка сказала, що вона не хоче тут бути. Недоладько порадив звернутися до їхнього короля — Недороля Десятого і взявся провести її до нього.
Діти прийшли в місто Недоград. Тут були кривулясті вулички, будинки-розвалюхи. На великому міському годиннику була лише одна стрілка — хвилинна.
Аля діждалася ночі й пробралася до короля. Недороль злякався, але потім, оговтавшись, розповів, що дорогу із зачарованої країни знає лише Недочеревик. Раптом почулися кроки. Це йшов Перший Недорадник за... своєю головою. Недороль сказав, що цього Недорадника якась дівчинка спочатку намалювала з головою, а потім стерла ту голову гумкою і забула. Тепер Недорадник носить лицарський шолом і приміряє чужі голови. Усі його бояться, і навіть сам король — теж, адже перший Недорадник хоче забрати у нього корону. Рятує Недороля лише те, що в цього чоловіка немає голови.
До тронної зали хтось зайшов. Коли Аля побачила Недорадника, ледь не скрикнула: то вона недомалювала колись цього чоловічка.
Аля вибралася із замку й кинулася до будинку Недочереви-ка. А там — ні вікон, ні дверей. А поряд — купа недороблених речей. Дівчинка в розпачі провела рукою по стіні — і з'явилися дверцята. У невеличкій кімнаті лежала величезна книга, в якій була інструкція до зачарування та розчарування. Треба було стати перед годинником, доробити, що недороблено й проказати закляття:
І до-роби! І до-пиши! І роз-почни! І не-лиши! І до-їжай! І до-пивай!
І з Недоладії тікай! Аля зрозуміла, що треба найперше полагодити годинник. Це міг зробити лише годинникар Недождень. Але в замку дівчинка випадково потрапила до рук Першого Недорадника. Він посадив Алю у в'язницю й сказав, що її голова, напевне, йому підійде.
Вартував гвардієць Недоборода, на голові якого замість шолома була стара каструля, а за спис була дивна залізяка, загострена з одного кінця.
Недоборода визволив Алю, бо не міг допустити, щоб у в'язниці сиділи діти. Дівчинка помчала до Тронної зали сховати шолом Недорадника, щоб той не перешкодив Годинникарю. Але в майстра не було однієї стрілки. Аля згадала, що бачила її в Недобороди замість списа. Побігли в підземелля, а там Недорадник стрибає замкнений вартовим у клітці. Недоборода з радістю віддав стрілку годинникареві, і той поліз на вежу лагодити механізм. Аля йому допомагала. Раптом вони побачили юрбу недоладян, які з Недоладьком на чолі йшли виручати Алю.
Дівчинка збігла вниз, дістала з кишені вуглинку й домалювала Недоладькові вухо, поправила ніс, очі. Потім почала домальовувати іншим усе, що їм не вистачало, та й самі недоладяни стали допомагати одне одному.
За п'ятнадцять хвилин до дванадцятої Аля покликала всіх, хто хотів перенестися із зачарованої країни. Але виявилося, що недоладяни не хочуть покидати своєї батьківщини. Вони будуть жити спокійно й доробляти всі недороблені справи.
Аля зі сльозами на очах попрощалася з друзями, доплела свою кіску й промовила чарівні слова. І опинилася у своїй кімнаті. Одразу ж домалювала чоловічкові голову, але обличчя, все одно, вийшло злим.
Недочеревик продовжує стягати до Недоладії, недороблені справи, адже їх так багато
1847 Краткое содержание рассказа Читается за 4 минуты оригинал — 20 мин Поразительна разница между внешностью и бытом мужиков Орловской и Калужской губерний. Орловский мужик мал ростом, сутуловат, угрюм, живёт в осиновых избёнках, ходит на барщину и носит лапти. Калужский оброчный мужик обитает в просторных сосновых избах, высок, глядит смело, лицом чист и бел, торгует и по праздникам ходит в сапогах.Охотясь в Жиздринском уезде, я познакомился с калужским помещиком Полутыкиным. Несмотря на некоторые странности, Полутыкин был страстным охотником и отличным человеком. В первый же день он пригласил меня переночевать к себе в имение. Однако до имения было далеко, поэтому по пути мы заехали к Хорю, одному из мужиков Полутыкина.
Его усадьба, состоявшая из нескольких сосновых срубов, возвышалась на расчищенной лесной поляне. Хоря не оказалось дома. Нас встретил его сын Федя и провёл в избу. В избе было чисто, не видно было ни прусаков, ни тараканов. Вскоре на телеге к дому подкатили остальные сыновья Хоря — шесть молодых великанов, очень похожих друг на друга. Мы сели в телегу и через полчаса уже въезжали на двор господского дома.
За ужином я спросил Полутыкина, почему Хорь живёт отдельно от прочих мужиков. Полутыкин рассказал, что примерно 25 лет назад дом Хоря в деревне сгорел, и он пришёл к отцу Полутыкина с переселить его на болото, пообещав за это платить хороший оброк. Полутыкин-старший согласился и положил Хорю оброку 50 рублей. С тех пор Хорь разбогател и теперь платит уже целых 100 рублей оброку. Полутыкин предлагал Хорю откупиться, но тот отказывался, ссылаясь на нехватку денег.
На следующий день мы опять отправились на охоту. Проезжая через деревню, мы остановились у низенькой избы, чтобы захватить с собой Калиныча, высокого и худого крестьянина лет сорока. Калиныч был человеком самого весёлого и кроткого нрава. Он каждый день ходил с барином на охоту, и без него Полутыкин не мог ступить и шагу.В полдень, когда жара стала особенно сильной, Калиныч отвёл нас на свою пасеку, в самую глушь леса, и угостил свежим мёдом. На следующий день Полутыкин уехал по делам в город. На охоту я поехал один, а на обратном пути завернул к Хорю. Сам Хорь оказался лысым, низкого роста, плечистым мужиком с курчавой бородой. Беседуя с Хорём, я заметил, что он был человеком себе на уме.
Ночевать я остался на сеновале у Хоря. Утром, за завтраком, я спросил у Хоря, почему все дети, все, кроме Феди, женатые, живут вместе с ним. «Сами хотят, так и живут» — ответил Хорь. Внезапно за дверью раздался знакомый голос и в избу вошёл Калиныч с пучком полевой земляники для своего друга Хоря. Не ожидал я таких «нежностей» от мужика.
Следующие три дня я провёл у Хоря, с удовольствием наблюдая за Хорём и Калинычем. Оба приятеля были совсем не похожи друг на друга. Хорь был рационалист, человек положительный и практический. Калиныч же был мечтательным романтиком и идеалистом. Хорь прекрасно обустроился, завёл большую семью, накопил денег, ладил с барином и прочими властями. Калиныч ходил в лаптях и перебивался кое-как. Когда-то у него была жена, которую он боялся, а детей не было вовсе. Хорь насквозь видел господина Полутыкина, а Калиныч благоговел перед своим господином. Калиныч стоял ближе к природе, он заговаривал кровь, испуг, бешенство, выгонял червей, пчелы ему давались. Хорь же был ближе к обществу.
Узнав, что я бывал за границей, Хорь расспрашивал меня о тамошних устоях и обычаях. Калиныч больше интересовался описаниями природы и городов. Познания Хоря были по-своему обширны, но, в отличие от Калиныча, читать он не умел. Баб Хорь презирал от всей души, и часто тешился и издевался над ними. Он часто подтрунивал над Калинычем, что тот не умеет жить и даже не может себе справить сапог. Калиныч обладал хорошим голосом, часто пел, и Хорь охотно подпевал ему.
На четвёртый день Полутыкин прислал за мной. Мне было жаль расставаться с Хорём и Калинычем. Пересказала Юлия Песковая
