В 1851 году И.С. Тургенев представил широкой публике свой рассказ «Бежин луг». С первых страниц произведения мы начинаем понимать, насколько рассказчик трепетно относится к окружающим нас природным явлениям, он детально рассматривает и живописует солнце, облака, следит за порывами ветра, подмечает, что именно такие погодные условия пригодны для урожайных работ.Меня затронуло то, что автор, будучи реалистом, демонстрирует читателю тонкую душевную организацию рассказчика, ноты романтизма присущи каждому абзацу произведения. Я считаю, что упоённое описание пейзажей играет важную роль для каждого читателя, ведь если углубленно присматриваться к такому, казалось бы, повседневному и естественному, к тому, что мы видим на протяжении каждого дня, то душа будет радоваться от взгляда на прекрасное, от ощущения того, что мы представляем собой единый механизм с природой.
Рассказчик после удачной охоты на тетеревов запутался по дороге домой, уже сгущались сумерки, ему было не по себе. Природа будто понимала его чувства и своими отголосками давала это понять. Ястреб и перепела издавали свой клич, летучие мыши сновали туда-сюда, нагоняя жуть. Сердце сжималось от волнения, стремительно наступала ночь. И тут рассказчик набрел на так называемый Бежин луг, где увидел несколько мальчишек, стерегущих табун. Это были пятеро деревенских ребят: Федя, Павлуша, Ильюша, Костя и Ваня. Они разрешили рассказчику прикорнуть возле костра. Притворившись глубоко задремавшим, он с неподдельным удивлением слушал страшилки и небылицы, которыми делились друг с другом юнцы. История, рассказанная Костей, о разъяренной русалке, неожиданно для всех сопровождается каким-то непонятным хохотом вдали. После рассказа Ильюши о говорящем барашке, собаки ни с того ни с сего убегают с истошным воем. Естественная среда будто таким странным и непостижимым образом реагирует на россказни мальчишек. Ночь в рассказе таит в себе что-то не до конца понятое, пугающее и одновременно с этим притягивающее. С какой любовью описывается наступление раннего утра, богатство деталей насыщает повествование неповторимостью. Умиротворенность природы находится в гармонии с эмоциональным состоянием рассказчика.
По-моему мнению, рассказ «Бежин луг» является значимым в изучении русской литературы, поскольку учит нас любить природу и окружающие нас красоты, восхищаться ими, ценить, что нам даны такие великие дары — созерцать и чувствовать. Нам всем надо просто осознать, что счастье может заключаться в элементарных вещах, стоит только поднять глаза на закатное небо, или улыбнуться восходящему солнцу, или насладиться приятным шелестом ветра.
Ідея незнищенності справжнього кохання, краси, вірності
в баладі Шевченка "Тополя"
Що таке кохання і що таке справжнє кохання? А що таке закоханість? Спробуємо відповісти на ці питання, спираючись на баладу Т. Г. Шевченка "Тополя". Нагадаємо її короткий зміст: дівчина покохала козака, якийсь час з ним зустрічалася. Далі він її залишив, обіцяв повернутися. Минуло кілька років, а дівчина все чекає. Мати збирається її видавати за іншого. Дівчина йде до ворожки, та дає їй зілля. Дівчина випиває його і обертається на тополю. Спробуємо знайти в цьому нехитрому сюжеті кохання, красу і вірність.
Почнемо спочатку. Дівчина зустрічається з козаченьком. Ось як це показує Шевченко:
Стануть собі, обіймуться —
Співа соловейко;
Послухають, розійдуться, —
Обоє раденькі...
Для дівчини це перші почуття, перший досвід у коханні. Тому вона віддає коханому усе серце, усю довіру, для неї її милий — ідеал. Дівчина ще не знає (на власному досвіді), що кохання буває гірким, що бувають зради та розчарування.
Минає час радощів і приходить час смутку. Коханий поїхав геть. Що б мала зробити звичайна дівчина за нашою, сучасною, логікою?
Поплакала б кілька днів чи тиждень і знайшла б собі іншого. Але в героїні балади все не так. Життя втрачає для неї сенс. Навіть батьки не відіграють в її житті таку роль, як раніше. ("Без милого батько, мати — / Як чужії люди"). Далі — гірше:
Минув і рік, минув другий —
Козака немає;Сохне вона як квіточка...
Для дівчини життя без милого стає тягарем. Проте вона ладна чекати на нього все життя. Але тут втручається мати. Вона хоче віддати доньку за заможного літнього чоловіка. І тоді дівчина зважується на ризик. Вона йде до ворожки, розповідає про свою недолю, плаче, говорить, що накладе на себе руки. За цих обставин ворожка дає зілля, яке може до в нелегкій справі. Якщо козак живий, то він неодмінно повернеться, якщо ні — то краше не знати, що буде. Закохана має останній шанс побачити свого милого і зважується прийняти зілля. Але козак не повернувся — і дівчина стала тополею. Одразу виникає питання: чому саме тополя? Відповідь можна знайти у зовнішній схожості дівчини з цим деревом: висока, тоненька, струнка. Тополя саме цим вирізняється серед інших дерев. Так само ці характеристики вважаються ознаками дівочої краси.
Якщо шукати причини трагічної долі головної героїні, то їх принаймні дві. Перша — це тогочасні традиції: дівчина має любити у своєму житті лише одного чоловіка; батьки можуть втручатися у життя дітей, вибираючи за них наречену чи нареченого. Друга причина — це кохання. Наскільки воно справжнє, ми не можемо напевно сказати, адже це вигадана героїня. Але я вважаю, що тут є одна ознака справжності і щирості кохання — це момент перетворення дівчини у тополю. Згадаймо, як починається балада:
По діброві вітер віє,
Гуляє по полю,
Край дороги гне тополю
До самого долу.
Уявіть, десь в полі стоїть самотня тополя. Минають роки, а вона все стоїть. Ми знаємо, що це дівчина чекає на свого коханого. Вже минуло багато часу, а вона все ще чекає. Головною ознакою справжнього кохання є довготривалість почуття. У баладі саме так і сталося. Ця тополя, як символ кохання, буде стояти біля дороги вічно і нагадувати людям про романтичну і трагічну історію і про те, яким має бути справжнє кохання.
м:)