Мы з мамай былі ў заапарку. Нам спадабалася. Жывёлы былі выдатныя. Ослік і жырафаў можна было пакарміць. Мне спадабалася карміць жырафа! Ён такі вялікі! Ён нахіліўся, каб я дала яму яго любімую ежу. А яшчэ там былі львы, пантэры, леапарды. Леў жудасна рыкаў! Я спужалася. Ён быў у клетцы, але я баялася што ён мяне з'есць! Яшчэ там былі дзікія сабакі дзiнга. Яны былі аранжавага колеру. Я галодная. Мама купіла мне марозіва і салодкую вату. Смачна было. Потым мы пайшлі да малпаў. Вось тут-то і пачалося: малпам давалі бананы, а яны іх адчынялі і кідалі лупіну на людзей! Мне таксама патрапіла. Мне стала цікава, як жа клічуць гэтых малпаў. Тут я ўбачыла шыльды з імёнамі. Адну малпачку клікалі Уладзімір. Іншую - Наташа. А трэцюю - Юля. Іх прывезлі з Германіі і далі ім новыя імёны. Мы пайшлі глядзець на ваўкоў. Ох, страшна было, калі ваўку прынеслі труса ... Ён яго абадраў да крыві! Я вельмі спалохалася. Шкада было труса. У хуткім часе мы сышлі з заапарка
Летні дзень пачынаецца цёплым дожджыкам, і гэта нас трохі засмучае. Узброіўшыся парасонамі, мы весела пераскокваем лужынкі і зазіраем на рынак. Нам трэба купіць пачастункі для звяркоў - садавіна і булачкі. За прыгожай агароджай заапарка адразу знаходзіцца вальер з медзведзянятамі. Мы доўга глядзім, як яны гуляюць - нязграбна, але вельмі пацешна. Грозна рыкаюць, пхаюцца і адважваюць адзін аднаму аплявухі сваімі касматымі лапамі. Далей ідуць клеткі з дробнымі драпежнікамі і птушнік. Адны глядзяць знізу, бліскаючы сваімі драпежнымі вачыма, іншыя - зверху, трывожна курлыкая, прыжмурваючыся. Бліскучая спіна бегемота ледзь бачная з вялізнага басейна пад адкрытым небам. Затое бегемотик-малыш стаіць на беразе на моцных ножках і з цікаўнасцю варушыць сваімі дробненькія вушкамі. За высокім агароджай ляніва ходзіцца сямейства сланоў, прывітальна памахваючы гнуткімі хобатамі. Мы частавалі іх яблыкамі, і яны ўдзячна ківаюць лабастым галовамі. Даўганогія жырафы апускаюць свае плямістыя шыі і асцярожна бяруць з нашых рук бананы і кавалачкі булкі. Потым дружна круцяць галовамі, нібы пагражаюць нас забадаць сваімі смешнымі пярэднімі рожкамі. Самае выдатнае месца ў заапарку - гэта, вядома, малпоўнік. Гарэзныя мордачкі прыматаў падобныя на грымасы людзей і ад гэтага здаюцца яшчэ больш смешнымі і пацешнымі. Мартышкі спрытна скачуць у галінах пад столлю і цэлымі гронкамі вісяць на канатах. Чэпкімі лапкамі яны выхопліваюць садавіна з рук наведвальнікаў і часцяком б'юцца за здабычу. У прахалодным змроку тэрарыума мы з павагай і асцярогай аглядаем паўзуноў і экзатычных рыб. Потым ідзем да буйных драпежнікаў, якія, ляніва разваліўшыся, адпачываюць пасля сытнага абеду. Дзень неўпрыкмет хіліцца да вечара, і мы з шкадаваннем развітваемся з жывым кутком прыроды да наступнага візіту.
ТОМ СОЙЕР И ГЕКЛЬБЕРРИ ФИНН (англ. Tom Sawyer, Hucklberry Finn) — герои романов Марка Твена «Приключения Тома Сойера» (1876) и «Приключения Гекльберри Финна» (1884). Двенадцатилетние мальчишки, жители маленького провинциального американского городка Санкт-Петербург, товарищи по играм и забавам, которые то и дело рождает их неуемная фантазия. Т. С. — сирота. Его воспитывает сестра покойной матери, благочестивая тетушка Полли. Мальчишке совершенно неинтересна та жизнь, которая течет вокруг, но он вынужден соблюдать общепринятые правила: ходить в школу, посещать церковную службу по воскресеньям, аккуратно одеваться, хорошо вести себя за столом, рано ложиться спать — хотя то и дело нарушает их, вызывая негодование тетушки. Предприимчивости и изворотливости Тому не занимать. Ну кто еще, получив в наказание задание побелить длиннющий забор, смог бы повернуть дело так, что забор покрасят другие мальчишки, да к тому же оплатив право принять участие в столь увлекательном мероприятии «сокровищами» : кто дохлой крысой, а кто обломком зубной гуделки. Да и получить Библию в награду за превосходное звание ее содержания, на деле не зная ни строчки, тоже далеко не каждый сумеет. А вот Том смог! Разыграть кого-либо, одурачить, придумать что-нибудь необычное — это стихия Тома. Много читая, он стремится и собственную жизнь сделать такой же яркой, как та, в которой действуют герои романов. Он пускается в «любовные приключения» , устраивает игры в индейцев, пиратов, разбойников. В какие только ситуации ни попадает Том благодаря своей бьющей ключом энергии: то ночью на кладбище становится свидетелем убийства, то присутствует на собственных похоронах. Иногда Том и в жизни на почти героически поступки. Например, когда принимает на себя вину Бекки Тэчер — девочки, за которой неловко пытается ухаживать, — и выдерживает порку учителя. Он обаятельный парень, этот Том Сойер, но он дитя своего времени, своего города, привыкший вести двойную жизнь. Когда надо, он вполне принять образ мальчика из приличной семьи, понимая, что так поступают все. Совсем иначе дело обстоит с ближайшим другом Тома, Геком Финном. Он сын местного пьяницы, которому нет никакого дела до ребенка. Гека никто не заставляет ходить в школу. Он полностью предоставлен сам себе. Мальчишке чуждо притворство, а все условности цивилизованной жизни просто невыносимы. Для Гека главное — быть свободным, всегда и во всем. «Ему не надо было ни мыться, ни надевать чистое платье, а ругаться он умел удивительно. Словом, у него было все, что делает жизнь прекрасной» , — заключает писатель. Гека бесспорно привлекают занимательные игры, выдумываемые Томом, но дороже всего Геку личная свобода и независимость. Утратив их, он чувствует себя не в своей тарелке, и именно ради того, чтобы вновь обрести их, Гек во втором романе уже один предпринимает опасное путешествие, навсегда покидая родной город. В благодарность за от мести индейца Джо вдова Дуглас взяла Гека на воспитание. Слуги вдовы умывали его, причесывали гребнем и щеткой, каждую ночь укладывали его на отвратительно чистые простыни. Ему приходилось есть при ножа и вилки и посещать церковь. Несчастный Гек выдержал лишь три недели и исчез. Его искали, но без Тома вряд ли смогли бы найти. Тому удается перехитрить простодушного Гека и вернуть его на какое-то время к вдове. Тогда Гек мистифицирует собственную гибель. Сам же садится в челнок и плывет по течению. Во время путешествия Гек тоже переживает немало приключений, проявляет находчивость и смекалку, но уже не от скуки и желания поразвлечься, как раньше, а в силу жизненной необходимости, прежде всего ради беглого негра Джима. Именно Гека думать о других делает его образ особенно привлекательным. Наверное, поэтому сам Марк Твен видел в нем героя XX века, когда, с точки зрения писателя, уже не будет расовых предрассудков, нищеты и несправедливости.
Остання молитва Маргарити ( за трагедією Й.В. Гете «Фауст») Світає… Теплі промінчики сонця відчайдушно намагаються обійняти цілий світ – і небо, і землю. Довкола тихо, гарно, спокійно. Правда, тиша якась незвичайна, чужа. Вона захоплює тебе з усіх сторін, наче намагається здушити, наче ти ніхто і ніщо… Останні декілька днів моїми добрими товаришами були пацюки. Як досить уважним слухачам, я їм розповідала все, що наболіло – свої думки, гріхи, покаяння. Але тепер навіть ті маленькі нещасні істоти покинули мене… А там, за вікном так вільно і до болю красиво… Довкола відчувається аромат щойно народженого дня, я чую його навіть тут, у цій гнилій ямі. Останнім часом, я була вже змирилась з долею, проте цей світанок, ця природа пробудили в мені жагу до життя. Як не хочеться помирати молодою! Стільки втрачених днів і нічого, нічого – сама пустота! На душі тільки зла глибокого рів, але ж я у принципі і не жила! Життя проминуло швидко не залишивши по собі нічого хорошого. Оглядаюсь назад – невже я жила? Невже я існувала? І яку користь я принесла у цей блакитноокий світ? Погубила матір, брата, дитину і зрештою себе… Чому? Мабуть, достовірно це відомо одному Богові. Єдине, що я можу сказати в своє виправдання, єдине, що я покладу на іншу шальку терезів, єдиний аргумент: « я кохала…» Дивно, стільки гріхів, а причина одна – кохання. Це чудове і водночас жорстоке почуття, яке вже не одне тисячоліття зводить з розуму людство… Проте, в мені відразу ж виникає суперечність. Одна сторона каже: «Для чого й для кого страждати?» А інша сторона втопила свої переконання у його очах… Ось так і існувала з янголом і звіром у душі, проте, може це два звіри ? Або обидва янголи? Хоча, це вирішувати не мені… А що ж кохання? Ох Фауст, Фауст моя ненаписана історія життя. Незважаючи ні на що, я не шкодую ні про жоден момент проведений поряд з ним. Він моя радість і найсильніший біль, мій янгол і демон, який освітив моє життя, затьмаривши його… Довгі мої думи. Ось уже й полудневе сонечко ліниво скочується близько до заходу, але до сутінок ще далеко. Осінь… Золоті та багряні вишивки на благородних листочках струнких дерев. І чисте вечірнє повітря, і виняткові пейзажі – все там, за гратами… І чому я раніше так мало милувалась природою? Правду кажуть, тільки втративши починаєш розуміти справжню цінність речей, їх сутність… Отак живеш, не думаєш, не дбаєш, не цінуєш, а лише літаєш у пухнастих хмаринках мрій. І тільки тоді, коли в спину дише пані з косою починаєш відчувати вагу кожної години, кожної секунди… Зникає вся колишня безтурботність, дитячість. Кажуть, що жити шкідливо, бо від цього вмираєш. Але в моєму випадку все зло мого життя я зможу розсіяти лише покаянням. Незважаючи ні на що я не одна, я з Богом. І саме щира молитва зможе врятувати мою душу від пекельної пітьми, яка от-от проковтне мене. Пальці судорожно складаються у пучок і малюють у повітрі хрест: «Во імя Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь. «Отче наш, що єси на небесах, що ведеш своєю праведною рукою нас, грішних людей по тернистим стежках віри і правди цього химерного і заплутаного світу. Нехай святиться ім’я Твоє, нехай буде царство Твоє, як на небі так і на землі. І хай засяє воно у серці кожної праведної людини свічою добра і людяності. Хліб наш насущний, дай нам сьогодні. А як я не заслужила, то віддай його біднішим і нужденнішим, проте чистішим душею від мене. І прости нам провини наші, як і ми прощаєм винуватцям нашим. Святий Боже, помилуй мене, бо согрішила я і каюсь я. І не введи нас у спокусу, але визволи нас від лукавого, від всього зла, яке чатує на наші незміцнілі душі. Бо Твоя Сила, і Слава навіки вічні. Амінь.»
Летні дзень пачынаецца цёплым дожджыкам, і гэта нас трохі засмучае. Узброіўшыся парасонамі, мы весела пераскокваем лужынкі і зазіраем на рынак. Нам трэба купіць пачастункі для звяркоў - садавіна і булачкі. За прыгожай агароджай заапарка адразу знаходзіцца вальер з медзведзянятамі. Мы доўга глядзім, як яны гуляюць - нязграбна, але вельмі пацешна. Грозна рыкаюць, пхаюцца і адважваюць адзін аднаму аплявухі сваімі касматымі лапамі. Далей ідуць клеткі з дробнымі драпежнікамі і птушнік. Адны глядзяць знізу, бліскаючы сваімі драпежнымі вачыма, іншыя - зверху, трывожна курлыкая, прыжмурваючыся. Бліскучая спіна бегемота ледзь бачная з вялізнага басейна пад адкрытым небам. Затое бегемотик-малыш стаіць на беразе на моцных ножках і з цікаўнасцю варушыць сваімі дробненькія вушкамі. За высокім агароджай ляніва ходзіцца сямейства сланоў, прывітальна памахваючы гнуткімі хобатамі. Мы частавалі іх яблыкамі, і яны ўдзячна ківаюць лабастым галовамі. Даўганогія жырафы апускаюць свае плямістыя шыі і асцярожна бяруць з нашых рук бананы і кавалачкі булкі. Потым дружна круцяць галовамі, нібы пагражаюць нас забадаць сваімі смешнымі пярэднімі рожкамі. Самае выдатнае месца ў заапарку - гэта, вядома, малпоўнік. Гарэзныя мордачкі прыматаў падобныя на грымасы людзей і ад гэтага здаюцца яшчэ больш смешнымі і пацешнымі. Мартышкі спрытна скачуць у галінах пад столлю і цэлымі гронкамі вісяць на канатах. Чэпкімі лапкамі яны выхопліваюць садавіна з рук наведвальнікаў і часцяком б'юцца за здабычу. У прахалодным змроку тэрарыума мы з павагай і асцярогай аглядаем паўзуноў і экзатычных рыб. Потым ідзем да буйных драпежнікаў, якія, ляніва разваліўшыся, адпачываюць пасля сытнага абеду. Дзень неўпрыкмет хіліцца да вечара, і мы з шкадаваннем развітваемся з жывым кутком прыроды да наступнага візіту.