На початку весняної пори ми вшановуємо великого Кобзаря, пророка українського народу – Тараса Григоровича Шевченка. Сьогодні – 203 річниця його народження. Ім’я Тараса Шевченка невіддільно пов’язане з Україною, адже у ньому наша історія, наші мрії та надії. У своїй творчості кобзар завжди закликав бути людиною, любити рідну країну, творити добро в її ім’я. Для Шевченка тема національної гордості та честі – була дуже важливою, тому й прослідковуємо її у його творах: «Наша дума, наша пісня. Не вмре, не загине. От де, люди, наша слава, Слава України!» Його послання залишається і буде актуальним завжди, бо стверджує, що тільки національне єднання забезпечить Україні гідне майбутнє: «І забудеться самотня, давня година, і оживе добра слава, Слава України!
Дві дати – 9 та 10 березня – світла і трагічна – в уяві кожного українця переплітаються у вінок щемної синівської любові до нашого духовного батька, людини-велета, котра все життя поклала на вівтар служіння своєму народові, його захисту й возвеличення. Глибинний зміст містить знамените кредо поета, котре й нині не втрачає своєї актуальності:
«Возвеличу малих отих рабів німих – я на сторожі коло їх поставлю слово!»
Життя Великого Кобзаря є прикладом свідомого вибору людини, яка обрала нелегку, сповнену випробувань і боротьби дорогу служіння рідному народові.
«Неначе праведних дітей, Господь, любя своїх людей. Послав на землю їм пророка – свою любов благовістить. Святому розуму учить.» Великий Кобзар став знаковою особистістю не лише української, а й світової літератури, здобувши право на безсмертя. Тому навіть через віки не міліє, а прибуває джерело людської шани та поваги до нього.
Тож нехай святе поетове слово об’єднає всіх українців, незалежно від їх поглядів і переконань, задля щасливого майбутнього України.
Пам’ятаймо заповіт Тараса Григоровича Шевченка – «Поховайте та вставайте – кайдани порвіте. І вражою злою кров’ю. Волю окропіте!»
Прежде чем приступить к анализу стихотворения, надо вспомнить, когда оно было написано. Понять, какие чувства были на душе у поэта. Октябрь 1942 года, идет война до окончания которой еще долгих три года. Это известно сейчас, а тогда... Ужас, боль, страдания , в такой период времени человек остро чувствует необходимость найти какую-то опору чтобы обрести веру в будущее. И у Дмитрия Кедрина таким лучиком надежды стало впечатление от картины Васенцова "Аленушка", которые он и выразил в своем одноименном стихотворении.
В нем Не случайно именно сказочный персонаж вызвал такие чувства, и вообще все стихотворение пересекается с темами русских сказок . Родина- это Царевна Несмеяна, враги ее -лихая сила, именно сказки, связывают с именно в них заключена народная мудрость о том, что добро побеждает зло.
Чтобы читатель прочувствовал эту глубинную связь поколений, поэт использует слова и словосочетания, которые употреблялись задолго до настоящего времени:cтойбище( остановка кочевых народов), вотчина(земля передаваемая по наследству), и вот уже из этих фраз открывается образ Родины, уходящий в глубину веков.
Основная мысль, которую поэт хотел донести до читателей в этом небольшом стихотворении заключена в строке со словами "Только все ты вынесла".Что бы не происходило, какая бы "глухая сила"(враги, разбойники) "не заносила ножичек на нетленную красу", Родина обязательно выстоит и восстановится, и образ Аленушки сливается у поэта в сердце с образом Родины.
Веру в победу, в непременное торжество справедливости, вот что хотел выразить в этом стихотворение поэт.
Объяснение:
