Кита́йська літерату́ра є однією з найдавніших класичних літератур світу, її історія налічує більше трьох тисяч років.[1] Появу китайської літератури пов'язують з розвитком писемності, зокрема з першими цзягувень, записами пророцтв на кістках тварин та черепахових панцирах, які датуються XVIII ст. д.н. е., винаходом паперу у II ст. д.н. е., розвитком каліграфії та ксилографії: У IX ст. стала поширеною практика дереворитництва, коли дерев'яні дощечки з вирізьбленими на них ієрогліфами стали використовуватися для друку значних за обсягом текстів, а у XII ст. було винайдено перший друкарський верстат з рухливими ієрогліфами.[2]
Ілюстрація до праці каліграфа Ван Січжи (303—361) «Передмова до віршів, створених у Павільйоні Орхідей»
Існує два найпоширеніших викладення історії китайської літератури — за жанровим поділом та за хронологічними межами династій. Якщо прихильники першого з цих підходів зустрічаються з проблемою висвітлення історичних умов, за яких було написано жанровий твір, то дослідники, які обирають за взірець політичну історію династій, зустрічаються з суперечностями там, де мова йде про безперервність «культурної історії» — наприклад, культурний вплив династії Тан (618—907) стає особливо помітним не в рік заснування цієї династії, але у 650 році, та залишається відчутним ще у перші шістдесят років після заснування династії Сун (960—1279).[3]
Сам Тарас погиб трагично, но славно. Из за чего он умер?.. а из-за того, что не оставил полякам даже люльки, верной спутницы казака во всех его походах, на морях и дома. И его, уже старого схватили, пользуясь его бес
Но в тот же миг, когда погибает Тарас, умирает и брат прекрасной панночки, сорвавшись с обрыва…природа тоже реагирует на события…взамен Бульбы – поляк…
Тарас погибает на костре, разведённом под деревом, на котором его распяли. И в этом тоже есть схожесть с христианской религией. Желая унизить Тараса, ляхи, сами не желая того, делают ему добро – ведь своим поступкам они практически возводят казака в святые. Он ведь, как и все его соплеменники, погибает за ту же веру, за ту же дружбу, за тот же самый мир на земле…
Он умер, не чувствуя боли. Он умер, успев сказать последнее слово своим казакам. Он почти счастлив – проклятые поляки не схватили их, так и не удастся захватить им Русь…
Он умер в пламени…пламя – символ страсти, символ жизни, движения, порывов – за вечное спокойствие другого мира…он почти что проходит очищение огнём перед отходом в мир иной, в вечные сады Бога…
И необычайно спокойная картина после его смерти – это символ того, что душа храброго атамана успокоилась…
Тарас присутствовал при каждой смерти своих сыновей – и при смерти Андрия, и Остапа…он – отец, породивший их, им всё и закончилось…
Три разных героя, три разных судьбы, три разных смерти…
Каждому воздастся по поступкам его. Да будет это верным во веки веков
