Головний герой роману Стендаля «Червоне і чорне» протягом твору не лише дорослішає, а й еволюціонує. Головним чином це відбувається завдяки урокам, які підносить йому життя. Тому, з іще зеленого та напрочуд амбіційного юнака на початку розповіді Жульєн перетворюється на зрілого, зрозумівшого життя чоловіка наприкінці роману.
Свою першу та найсуттєвішу помилку пан Сорель зробив фактично у своїй голові, але вона вплинула на все його реальне життя. Вступивши до будинку сімейства де Реналь в якості гувернера дітей, він твердо вирішив далі підійматися кар’єрними сходами. Надмірна честолюбність зіграє з ним потім погану гру. Але зараз церковна кар’єра, військові посади, салонні зустрічі найвищих кіл суспільної еліти захопили думки Жульєна, і він з легким серцем від’їжджає до Безансону з маленької Вер’єри в пошуках кращого життя. Це тягне за собою іншу помилку Сореля — його тимчасову байдужість до прекрасної пані де Реналь. Під час перебування в Безансоні та Парижі він не надто часто згадує цю жінку, але прозріння прийде до нього пізніше.
Такі особисті помилки окремого індивідуума безпосередньо пов’язані з глобальною проблемою людства не лише тих часів, 19 століття, а й всіх епох історії, — лицемірством. Саме просякнуте фальшивістю суспільство змушувало новоприбулих молодих людей грати в їхню гру, аби вижити. І, що цікаво, такі реалії характерні передусім для вищого світу, який мав би бути високоморальним та принциповим, а не для плебейсько-бідняцьких кіл аутсайдерів соціуму. Так звана еліта прикидалася сама і змушувала інших вдавати з себе незрозуміло кого. Можливо, саме ці вовки в овечій шкурі винні в неправильному розподілі цінностей у вразливому серці молодого провінціала Жульєна.
Під впливом таких обставин пан Сорель помиляється знову. Вже в Парижі, після його вступу на посаду секретаря у маркіза де Ла-Моля, у нього з донькою маркіза, Матильдою де Ла-Моль, розвиваються стосунки. Але суспільство, беручи до уваги передусім його походження, чекає від нього подвійної гри. І Жульєн настільки входить у свою роль безсоромного альфонса, що сам плутається, де ж його справжні почуття, а де лише імітація. Він бачить, як сильно кохає його Матильда, але не може нічого вдіяти. Він не знає, чи кохає її і має відповідати взаємністю, чи ні і має вдавати взаємність. Така складна ситуація загострюється ще сильніше, коли напередодні весілля Жульєна з маркізою і його офіційного входження у вищий світ, пану де Ла-Молю приходить анонімний лист з детальним описом життя Сореля у Вер’єрі, а саме його стосунків з одруженою пані де Реналь. Підозра відразу ж падає на останню, адже лише вона знала такі подробиці. У стані афекту Жульєн вирішує її вбити, купує пістолети і їде до церкви, де повинна бути пані де Реналь. У напівсвідомому стані він натискає на курок і падає, непритомний та знесилений. Перебуваючи у в’язниці, невдалий вбивця думає, що вбив пані де Реналь, карає себе за такі дії, вважає найбільшою помилкою життя. І саме такий важкий емоційний стан героя нарешті приводить його до прозріння: усе його життя було пустим, сповненим марнославства і дешевих потуг на існування, а єдине, що було в ньому справжнім — це любов до пані де Реналь. Жульєн розуміє, що ця жінка — прекрасна, вона стає для нього богинею на землі. Її рятівна любов супроводжувала його все життя, і вона буде з ним до смерті. І коли Сорель дізнається, що його кохана жива і навіть приходить до нього у в’язницю, обидва не тямлять себе від щастя.
Отже, незважаючи на всі помилки, які Жульєн Сорель вчинив протягом свого не такого вже й довгого життя, він помер усміхненим та спокійним завдяки своєму прозрінню. Йому відкрилася проста істина: любов усе лікує. І цей великий секрет життя відкривається й читачеві: помилки завжди приводять до прозріння. І важливо не скільки Ви їх зробили чи не зробили, важливо — чого Ви завдяки ним навчилися.
Защита человеческой личности в романе а. с. пушкина «дубровский» во все времена были люди, которые смирялись с силой и неизбежностью обстоятельств и готовы были с опущенной головой принять судьбу такой, какая она есть. но и во все времена жили люди, готовые бороться за свое счастье, люди, не желающие терпеть несправедливость, люди, которым уже нечего терять. с такими людьми мы можем познакомиться на страницах романа а. с. пушкина «дубровский» . это произведение глубокое и интересное. меня оно впечатлило своей идеей, поворотами сюжета, печальным финалом, героями. кирилла петрович троекуров, владимир дубровский, маша троекурова – все это сильные и незаурядные личности. но разница между ними в том, что троекуров от природы был неплохим человеком, его связывали добрые товарищеские отношения с небогатым помещиком дубровским, ему были свойственны человеческие порывы, но в то же время он был деспотом и самодуром. троекуров – типичный барин-крепостник, в котором до предела развито чувство собственного превосходства и вседозволенности, порочности и невежественности. тогда как дубровский и маша – натуры благородные, искренние, чистые и честные. главной проблемой романа является проблема защиты человеческого достоинства. но, так или иначе, она связана со всеми персонажами произведения. в первую очередь эта проблема касается семьи дубровских, которую троекуров лишил не только родового поместья, но и покусился на их дворянскую честь и достоинство. андрей гаврилович был уверен в своей правоте, мало заботился о судебном деле, которое затеял против него троекуров, поэтому и не смог отстоять свои права. андрей гаврилович дубровский не выдержал неравной схватки с более сильным соперником и умер. тогда отстаивать свою собственную честь пришлось дубровскому-младшему. волею случая он стал во главе крестьянского движения, чтобы «вершить свой суд» . но он с самого начала был не согласен с борьбы против помещиков. его чистая и искренняя натура не позволяла ему стать настоящим головорезом – жестоким и беспощадным. он был справедлив и милосерден, поэтому руководил владимир крестьянами недолго. крестьянский бунт был стихийным, действия их часто были противоречивыми, поэтому они покорились приказу дубровского, прекратили вооруженное выступление и разошлись. «…грозные посещения, и грабежи прекратились. дороги стали свободны» . но почему же владимир не трогает владения своего обидчика, самого богатого помещика в округе – троекурова? как оказалось, дубровский полюбил дочь кириллы петровича, машу, и простил ради нее своему кровному врагу. маша тоже полюбила владимира. но эти герои не смогли быть вместе – кирилла петрович насильно выдал свою дочь замуж за старого графа верейского. владимир не успел спасти свою возлюбленную от брака с нелюбимым человеком. таким поворотом сюжета, печальным финалом, как мне кажется, а. с. пушкин показывает, что человек в россии беззащитен перед злом и несправедливостью. его не может защитить ни закон, ни общество. он может лишь рассчитывать на свои собственные силы. поэтому я понимаю владимира дубровского, который стал разбойником. а что ему еще оставалось делать? не найдя защиты у закона, он решил тоже жить по неписанным правилам – правилам силы и жестокости. но его благородная, чистая и искренняя натура все-таки ограничивала героя в этом, делала его «благородным разбойником» .
александр андреевич чадский — один из первых романтических героев драматургии, и как романтический герой он, с одной стороны, категорически не приемлет косную среду, знакомую ему с детства, те идеи, которые рождает и пропагандирует эта среда; с другой — глубоко и эмоционально «проживает» обстоятельства, связанные с его любовью к софье. отношения ч. со средой могли быть подсказаны грибоедову комедией «мизантроп» мольера и ее героем альцестам, но лирическая стихия выявлена в образе столь «избыточно», что эта особенность позволяет нарушить привычные для схем подходы и отделить этого персонажа от классицистической традиции. само сюжетное развитие доказывает, что ч. — романтический герой: тема странствий открывает его появление в доме фамусова, где ждет его «загадка» любви софьи, разгадать которую он сможет только в финале пьесы, когда случайные обстоятельства позволят ему увидеть и понять суть происходящего. активность ч. касается преимущественно сферы «идей» и почти не распространяется на конкретное движение фабулы. гораздо более активны в достижении желаемых для них результатов софья и молчалин — антагонисты ч. обаяние героя грибоедова складывается из тех новых личностных свойств, которые открывают для романтики: сила характера героя определяется не его властью над обстоятельствами, а внутренней жизнью, которой свойственна «странность», несхожесть с общепринятой нормой.
Головний герой роману Стендаля «Червоне і чорне» протягом твору не лише дорослішає, а й еволюціонує. Головним чином це відбувається завдяки урокам, які підносить йому життя. Тому, з іще зеленого та напрочуд амбіційного юнака на початку розповіді Жульєн перетворюється на зрілого, зрозумівшого життя чоловіка наприкінці роману.
Свою першу та найсуттєвішу помилку пан Сорель зробив фактично у своїй голові, але вона вплинула на все його реальне життя. Вступивши до будинку сімейства де Реналь в якості гувернера дітей, він твердо вирішив далі підійматися кар’єрними сходами. Надмірна честолюбність зіграє з ним потім погану гру. Але зараз церковна кар’єра, військові посади, салонні зустрічі найвищих кіл суспільної еліти захопили думки Жульєна, і він з легким серцем від’їжджає до Безансону з маленької Вер’єри в пошуках кращого життя. Це тягне за собою іншу помилку Сореля — його тимчасову байдужість до прекрасної пані де Реналь. Під час перебування в Безансоні та Парижі він не надто часто згадує цю жінку, але прозріння прийде до нього пізніше.
Такі особисті помилки окремого індивідуума безпосередньо пов’язані з глобальною проблемою людства не лише тих часів, 19 століття, а й всіх епох історії, — лицемірством. Саме просякнуте фальшивістю суспільство змушувало новоприбулих молодих людей грати в їхню гру, аби вижити. І, що цікаво, такі реалії характерні передусім для вищого світу, який мав би бути високоморальним та принциповим, а не для плебейсько-бідняцьких кіл аутсайдерів соціуму. Так звана еліта прикидалася сама і змушувала інших вдавати з себе незрозуміло кого. Можливо, саме ці вовки в овечій шкурі винні в неправильному розподілі цінностей у вразливому серці молодого провінціала Жульєна.
Під впливом таких обставин пан Сорель помиляється знову. Вже в Парижі, після його вступу на посаду секретаря у маркіза де Ла-Моля, у нього з донькою маркіза, Матильдою де Ла-Моль, розвиваються стосунки. Але суспільство, беручи до уваги передусім його походження, чекає від нього подвійної гри. І Жульєн настільки входить у свою роль безсоромного альфонса, що сам плутається, де ж його справжні почуття, а де лише імітація. Він бачить, як сильно кохає його Матильда, але не може нічого вдіяти. Він не знає, чи кохає її і має відповідати взаємністю, чи ні і має вдавати взаємність. Така складна ситуація загострюється ще сильніше, коли напередодні весілля Жульєна з маркізою і його офіційного входження у вищий світ, пану де Ла-Молю приходить анонімний лист з детальним описом життя Сореля у Вер’єрі, а саме його стосунків з одруженою пані де Реналь. Підозра відразу ж падає на останню, адже лише вона знала такі подробиці. У стані афекту Жульєн вирішує її вбити, купує пістолети і їде до церкви, де повинна бути пані де Реналь. У напівсвідомому стані він натискає на курок і падає, непритомний та знесилений. Перебуваючи у в’язниці, невдалий вбивця думає, що вбив пані де Реналь, карає себе за такі дії, вважає найбільшою помилкою життя. І саме такий важкий емоційний стан героя нарешті приводить його до прозріння: усе його життя було пустим, сповненим марнославства і дешевих потуг на існування, а єдине, що було в ньому справжнім — це любов до пані де Реналь. Жульєн розуміє, що ця жінка — прекрасна, вона стає для нього богинею на землі. Її рятівна любов супроводжувала його все життя, і вона буде з ним до смерті. І коли Сорель дізнається, що його кохана жива і навіть приходить до нього у в’язницю, обидва не тямлять себе від щастя.
Отже, незважаючи на всі помилки, які Жульєн Сорель вчинив протягом свого не такого вже й довгого життя, він помер усміхненим та спокійним завдяки своєму прозрінню. Йому відкрилася проста істина: любов усе лікує. І цей великий секрет життя відкривається й читачеві: помилки завжди приводять до прозріння. І важливо не скільки Ви їх зробили чи не зробили, важливо — чого Ви завдяки ним навчилися.