ответ:Небывалая осень построила купол высокий,
Был приказ облакам этот купол собой не темнить.
И дивилися люди: проходят сентябрьские сроки,
А куда провалились студеные, влажные дни?..
Изумрудною стала вода замутненных каналов,
И крапива запахла, как розы, но только сильней,
Было душно от зорь, нестерпимых, бесовских и алых,
Их запомнили все мы до конца наших дней.
Было солнце таким, как вошедший в столицу мятежник,
И весенняя осень так жадно ласкалась к нему,
Что казалось — сейчас забелеет прозрачный
ответ:Однією із найпопулярніших п'єс Бернарда Шоу є його драма "Пігмаліон". Сюжет її навіяний автору давньогрецьким міфом про скульптора Пігмаліона, який закохався у своє створіння — статую прекрасної Галатеї і силою свого кохання ожи-вив її. У п'єсі Б. Шоу історія дещо інша. Зовсім випадково відомий учений-лінгвіст Генрі Хіггінс зустрічається із молодою дівчиною Елізою, яка продавала на вулиці квіти й на парі із полковником у відставці Пікерінгом, який теж займався мовознавством, береться перетворити цю вуличну квіткарку на світську герцогиню. Полковник Пікерінг обіцяє Хіггінсу сплатити все, скільки буде коштувати цей експеримент, ще й до того обіцяє визнати професора найталановитішим педагогом у світі.
Починається незвичайний експеримент. Професор Хіггінс активно береться за справу. Але й завдання в нього не з легких: вулична квіткарка з явно визначеним мессонгрівським діалектом, яка і уявлення не має про світські манери поведінки, повинна в досить-таки короткий відрізок часу опанувати не лише літературну мову, а й набути навичок поведінки, які властиві дамі з вищого світу. Власне кажучи, професорові потрібно створити нову людину, нову особистість. Генрі Хіггінс ретельно береться за свої обов'язки вчителя: старанно й наполегливо навчає дівчину, як правильно вимовляти слова, будувати речення, працює над збільшенням її словникового запасу, слідкує за тим, щоб у мові дівчини не було нічого притаманного її колишньому оточенню. Але йому довелося не лише працювати з Елізою над правилами фонетики й орфоепії. Не менше важило й те, як дівчина вміла поводитися в суспільстві. Хіггінс водив Елізу на концерти класичної музики, в оперу, на художні виставки, навчав, як поводити себе в тій чи іншій ситуації, прищеплював гарні манери.
"Але якби ви знали, як це цікаво — узяти людину й навчити її говорити інакше, ніж вона говорила до цього часу, зробити з неї зовсім іншу, нову істоту. Адже це означає — знищити провалля, яке відділяє клас від класу, душу від душі", — каже Хіггінс.
Проте й учениця була дуже здібна: вона мала тонкий слух, неабиякі лінгвістичні здібності, відзначалася старанністю й дуже швидко у навчанні, підвищувала свою загальну культуру. Та, на свою біду, Еліза закохалася не лише у навчання, а й у свого вчителя. А він, цей експериментатор, зовсім не думав і не цікавився, що у дівчини є душа, людська гідність, що їй властиві якісь високі помисли й почуття.
Його цікавив лише експеримент і його результат, а не його маленьке "піддослідне кроленятко", на яке він зовсім не звертав уваги й не визнавав за рівну йому людину. Еліза була лише об'єктом його дослідження і застосування його методів.
Нарешті настав час іспиту. На пікніку, званому обіді, в опері Еліза поводилася як справжня герцогиня, чаруючи всіх присутніх не лише своєю незвичайною вродою, а й вишуканими манерами й бездоганною літературною мовою. Хіггінс радіє. Честолюбство його потішено. Парі виграно.
"Все-таки це була значна подія. Ми отримали блискучу перемогу", — каже полковник Пікерінг.
Експеримент закінчився вдало. І стомлений Хіггінс заявляє полковнику: "Більше я виробництвом герцогинь не займаюся". І ніхто з них — ні професор Хіггінс, ні полковник Пікерінг — не замислюються над тим, що буде далі з дівчиною. Що вона не діаманти, які на деякий час взяли в заставу, а коли вони вже непотрібні, їх можна віднести назад. Світ, з якого вона вийшла, Еліза вже давно переросла й не може й не хоче повернутися до минулого. Але й майбутнє її досить туманне, її почуттів Хіггінс не поділяє. Як складеться її доля?
"На що я гідна, до чого ви мене пристосували?" — каже вона своєму вчителю. Але ці питання професора Хіггінса зовсім не хвилюють. Більше того, навчивши дівчину правильно й красиво говорити, гарним манерам, сам він у її присутності дозволяє собі нечемно поводитись із нею, навіть вживати негарні слова. Дивиться на Елізу, як на якесь бездушне створіння.
"Я сам зробив це єство із пучка гнилої моркви ковентгарденського ринку", —-виголошує Генрі Хіггінс. І це заявляє професор лінгвістики! Чи не час зайнятися вихованням його самого й завдяки якомусь експерименту розбудити його черству, егоїстичну душу.
А як шкода, що Елізі — гарній, розумній, талановитій дівчині — немає гідного місця в сучасній буржуазній Англії. Слід лише сподіватися, що все ж цей експеримент професора Хіггінса дасть можливість Елізі не розгубитися в цьому жорстокому світі, знайти пристосування своїм набутим знанням, зберегти свою людську гідність.
Биография Державина — увлекательнейшая повесть XVIII столетия о солдате, который благодаря поэтическому гению достиг высших ступеней в государстве; повесть о человеке, одержимом многими предрассудками своего века и своего класса и вместе с тем страстно воспевшем стремление к справедливости и правде.
Гаврила Романович Державин вступил в литературу уже немолодым, много повидавшим и пережившим человеком. Его стихи — итог длительных размышлений о бренности жизни, о смерти и бессмертии. Первое свое произведение Державин опубликовал в 1773 году, хотя начал писать еще во время прохождения солдатской службы. Сохранились две тетради со стихами, которые могут дать представление о раннем периоде его творчества: в них еще чувствуется влияние общепризнанных поэтов того времени — Тредиаковского и Ломоносова. В дальнейшем Державин создал и часто применял в своем творчестве определенный художественный прием, нарушая жанровую иерархию и соединяя в рамках одного произведения “высокую” и “низкую” лексику. Это вносило в его произведения определенную лексическую дисгармонию: “Прогаркни праздник сей крестьянский” (“Крестьянский праздник”). В нем смешение церковно-славянс-кой и низовой лексики, традиционно употреблявшейся в “низких” жанрах: басне, эпиграмме, комедии.
Многие современники Державина считали его придворным поэтом. Но он никогда таковым не был, несмотря на все попыт: ки склонить его к этому. Державин не мог стать ручным стихотворцем, хотя бы из-за своего горячего нрава. “В правде черт”,— говорил он сам о себе. Характер заставлял его наперекор вельможам и царям говорить “истину... с улыбкой”. Обращаясь в своей оде “Фелица” к Екатерине (Фелица — от пш./ёН.х — счастливая), Державин, по словам Белинского, “соединяет патетический элемент с комическим... что есть не что иное, как умение представить жизнь в ее истине”. Ясно, что без простодушной улыбки, себе на уме, царям ничего не скажешь. А Державин говорил и умел, пусть не всегда, добиваться своего, зная, что правда на его стороне.
В сознании своей правоты Державин обращался в стихах к Богу, к Высшему Судне. Для Державина Бог— первоначало, не существующее отдельно от природы; “источник жизни”, не только духовной, но и жизни в государстве. В оде “Величество Божке” он создает гимн во славу Творца, но не может не воскликнуть:
Но грешных пламя и язык
Да истребит десница строга!
Эта мысль была почерпнута поэтом из одного из псалмов книги Давида. Под гнетом мучающих его размышлений о суде и справедливости поэт вновь и вновь развивает излюбленную тему, цитируя книгу Давида. В стихотворении “Радость о правосудии” Державин говорит:
Да правый суд я покажу.
Колеблемы столпы земные
Законом Божьим утвержу...
Поэт не раз проявляет себя в своих стихах и одах не только как гражданин, но и как “певец”. Державин стал новатором, вернее, создателем новых философских од, где человек рассматривается в глубинных связях с природой. Одна из самых могущественных сил природы — смерть: “Глотает царства алчна смерть”. В этих.произведениях появляется мысль о равенстве людей перед лицом вечности:
Подите счастья прочь возможны.
Вы все пременны здесь и ложны:
Я в дверях вечности стою.
Охватывая в воображении как бы сразу все мироздание, бездны и выси, поэт словно стремится взлететь туда, где можно дышать полно, не боясь ледяного и разреженного воздуха. Но это удавалось ему далеко не всегда. А если и удавалось, то строфы стиха были яркими и запоминающимися: “ Я червь — я Бог” было метафорой, рисующей образ самого поэта. Державин искренне полагал, что поэт призван изобразить человеческую душу, словно художник-акварелист, не отрывающий от листабумаги кисти, пока рисунок не закончен.