У Ивана Петровича Берестова и Григория Ивановича Муромского, казалось, было много общего: оба — русские помещики, вдовцы, постоянные жители деревенских усадеб. Один вырастил сына, другой — дочь, заботясь об их судьбах. Хлебосольны, особенно Иван Петрович, к которому постоянно съезжалось большое количество гостей. Они оба деятельны и предприимчивы. Хозяйственные нововведения Ивана Петровича, основанные на отечественной манере ведения дел, приводят его к успеху, чем он очень гордится и противопоставляет себя англоману Григорию Ивановичу. Хозяйственные новации Муромского, наоборот, приводят к росту долгов и закладу имения в Опекунский совет. В целом, как показывает развитие сюжета повести, они оба амбициозные, но весьма добродушные люди. Амбициозность и стала причиной их неприязненных отношений. Берестов, как уже было сказано, жестко критиковал Григория Ивановича, тот остро реагировал и сердился на своего зоила (критика). Однако простой случай на прогулке — падение Муромского с лошади — заставил их забыть прежние обиды, примириться, подружиться и даже почувствовать желание породниться. Конечно, мотивы каждого были весьма прагматичны.
Иван Олександрович Хлестаков – дрібний чиновник низького рангу (колезький реєстратор, найнижчий чин в Табелі про ранги), прямує з Петербурга в Саратовську губернію до батька зі своїм слугою Осипом. Дорогою він зупиняється в невеликому повітовому містечку. Хлестаков програється в карти і залишається без грошей.
Чиновники цього містечка, які погрузли в хабарах і казнокрадстві, дізнаються новину про приїзд таємного ревізора. Всі починають стурбовано обговорювати цю новину, гадаючи, що ж послужило причиною для перевірки. Городничий Антон Антонович сприймає цю новину серйозно, згадавши, що вночі йому снилися бридкі щури. Городничий починає роздавати вказівки, щоб не осоромитися перед ревізором. Незабаром до них приєднується поштмейстер Шпекин, якому городничий наказує читати чужі листи, щоб впевнитися, що з міста не вийде непотрібна інформація. Хоча той і так з цікавості переглядав чужі листи, які проходили через нього, а цікаві листи міг взагалі залишити собі на згадку. Порядки в місті справді не підтримувалися. Судові працівники розвели гусей, звичайних людей у лікарнях не спішать лікувати… людина проста, якщо помре, то й помре. Міські поміщики Бобчинський і Добчинський, випадково дізнавшись про появу неплатника Хлестакова в готелі, вирішують, що це і є ревізор, і доповідають про нього городничому. Починається переполох. Всі чиновники й офіційні особи метушливо кидаються прикривати свої гріхи, Антон Антонович сам деякий час знаходиться в розгубленості, але швидко приходить до тями і розуміє, що потрібно самому йти на уклін до ревiзора.
⚽️(ЯКЩО ДОПОМІГ, ВІДЗНАЧ НАЙКРАЩА ВІДПОВІДЬ)⚽️
Герой поэмы "Медный всадник" Евгений – порождение "петербургского" периода русской истории. Это "маленький" человек, смысл жизни которого заключен в обретении мещанского счастья: хорошего места, семьи, дома, благополучия.
…я молод и здоров,
Трудиться день и ночь готов;
Уж кое-как себе устрою
Приют смиренный и простой
И в нем Парашу успокою.
В сцене наводнения Евгений сидит за спиной Медного всадника, сжав руки крестом (параллель с Наполеоном) , но без шляпы. Они с Медным всадником смотрят в одном направлении. Однако взгляд Петра направлен вглубь веков (он решает исторические задачи, не заботясь о судьбах людей) , а Евгений смотрит на дом любимой. И в этом сопоставлении Евгения с бронзовым Петром выявляется главное отличие: у Евгения есть душа и сердце, он чувствовать и переживать за судьбу любимого им человека. Он – антипод "кумира на бронзовом коне", у него есть то, чего лишен бронзовый Петр: сердце и душа, он печалиться, мечтать, мучаться. Таким образом, несмотря на то, что Петр занят размышлениями о судьбах страны, то есть по сути в абстрактном смысле благоустройством жизни людей (включая самого Евгения как будущего жителя Петербурга) , а Евгений увлечен своими собственными, сугубо личными, бытовыми интересами, в глазах читателя именно этот маленький человек становится более привлекательным, вызывает живое участие.