Я писала это сочинение Коли я дочитав роман «Айвенго», я навіть засмутився. Ще недавно я із завмиранням серця стежив за героями, хвилювався, чи встигнуть прийти на до Ричарду відважні воїни Локслі… Роман Вальтера Скотта захопив мене цілком, наче чарівною машиною часу переніс у середньовічну Англію. І ось роман дочитаний. Що залишив він у мені? Часи, змальовані в романі, дуже далекі від нас. Але образи твору настільки живі й яскраві, що мимохіть починаєш хвилюватися, боятися й радіти за них, наче герої ці — реальні знайомі люди. Саме Айвенго, а навіть не славетний король Ричард Левине Серце, є головним героєм роману. І для мене цей образ доблесного лицаря став улюбленим образом. Чим саме Айвенго вражає, що примушує мене захоплюватись цим героєм? Знайомство читача з головним героєм відбувається незвичайно. Героя, переодягненого прочанином, не впізнають ні батько, ні кохана. Не знаємо Айвенго й ми. Але Вілфред уже в рідному домі, за яким скучив у далеких краях. Він бачить суворого батька, що не готовий простити сина. Він бачить кохану, та не може наблизитись до неї. Але й у ці важкі для душі хвилини Айвенго виявляє незвичну для свого часу людяність. Ніхто не хотів допустити до столу втомленого й голодного єврея, а «прочанин» Айвенго в іновірця. Почувши про змову проти Ісака, Айвенго попереджає єврея про небезпеку та допомагає врятуватися. Можна сміливо сказати, що для того часу така повага до простої людини, співчуття шляхетного християнина іновірцю були рідкістю. Вілфред Айвенго — відважний, безстрашний воїн. У перших розділах роману, коли сам герой іще не з’являється перед читачем, ми чуємо розмову в замку Седрика Сакса про звитяжні подвиги Айвенго, про його лицарську доблесть. Потім ми захоплено гаємо за відвагою, бойовою вправністю й навіть чемністю та галантністю Лицаря, Позбавленого Спадщини, на турнірі. Він не скористався випадковою перевагою під час однією з сутичок, намагаючись перемагати лише гідно. Нарешті, одночасно з батьком і коханою Айвенго, ми дізнаємося ім’я переможця турніру. І ми цілком згодні з Ровеною, яка, нагороджуючи Айвенго за звитягу, мовила: «Ніколи ще вінець лицарства не увінчував гіднішого чола!» Одна з найпривабливіших чеснот лицаря Айвенго — вірність. Вступивши до війська Ричарда, він залишався відданим своєму королю й у часи, важкі для того. Вірність Вілфреда своїй коханій позбавляє його і спадку, й батьківської прихильності, робить вигнанцем. Але Айвенго — справжній лицар, а справжній лицар не може стати зрадником. Він уміє бути вдячним і ризикує життям заради іновірки Ребеки, яка вилікувала його після турніру. Здається, шляхетне походження Айвенго начебто дозволяло йому бути зверхнім і пихатим. Але здатність до співчуття, яку ми помітили іще на початку роману, здатність бути вдячним примушує його, ще слабкого, мчати на двобій за життя єврейки. Остання сторінка роману перегорнута. Але я наче й досі в полоні далеких часів поряд з незвичайними, мужніми, героїчними людьми. Образи роману настільки яскраві й живі, події твору захоплюючі, що неможливо читати його без хвилювання, неможливо ставитись до героїв байдуже. А славетний лицар Айвенго, гадаю, назавжди залишиться одним з моїх улюблених літературних героїв. Він вчить нас благородства, мужності й справжнього лицарства.
Мне смешным показался тот эпизод в котором он бьется со своими сыновьями а жена его причитает, все женщины одинаковые (феминистки простите если обидел) , а еще смешной эпизод где тарас спрашивает жида про своих казаков, а он ему рассказывает про своих жидов. забавные-например,когда приехали его сыновья и тарас бульба начал спорить,а потом как бы "подрался" с одним из них. печальные-когда умер остап и когда тарасу бульбе пришлось убить андрия.ему сложно было видеть , как умирают его сыновья. ктогда я читала их бой,я волновалась
Овзаимоотношениях человека с природой пишет с душевной болью б. васильев. его роман «не стреляйте в белых лебедей» - произведение современной жизни. не даром он был экранизирован. отношение к природе как бы разделяет героев романа на два лагеря. на тех, кто понимает и любит природу, и других, жестоких, безжалостных. главный герой егор полушкин, тесно связан с природой, при виде того, как уничтожаются ее богатства страдает всей душой. на мой взгляд, самый зверский поступок людей, что отдыхали в лесу – это сожжение муравейника. позже эти люди говорили, что человек – царь природы. но я не понимаю, как царь природы мог спокойно наблюдать, как от огня корчились тысячи маленьких существ. да и что говорить, и в наши дни человек так же безжалостно продолжает относится к природе, не ценя то, что она ему дает. я считаю, что лишь люди виноваты в том, что сейчас человечество стоит на грани экологической катастрофы. в. астафьев в своем произведении с болью в сердце говорит нам, что человек, выстрелив в птицу равнодушно смотрит, как та умирает. автор призывает нас восхищаться, любоваться природой. а что же человек? он просто безжалостно истребляет все живое на земле. на мой взгляд, если бы не уничтожались животные, на протяжении всего существования человечества, то в наши дни не пришлось бы создавать «красную книгу» и не пополнять ее год от года исчезающими животных и растений. по-моему, хорошо, что во внимание писателей попала эта актуальная и в наши дни проблема. люди много берут от природы, но мало что возвращают, это и обидно, так как мы все выросли в окружении природы, ведь именно природа дала жизнь всему человечеству, но зачатую из-за жажды наживы многие об этом забывают. на мой взгляд, на нашей планете еще есть люди, ценящие и любящие природу, которые всеми силами пытаются предотвратить экологическую катастрофу. прекрасно, что существует организация «гринписс» . но пока еще не все осознали всю серьезность этой проблемы. по-моему, в нашей стране, да и во всем мире должно быть больше писателей и поэтов, которые в своем творчестве кричат на весь мир о проблеме, грозящей нашей с вами планете, к действительно человеческому отношению к природе. я считаю, что нельзя только брать, ничего не отдавая взамен. и пусть призывы писателей коснутся души каждого человека на земле.
