Уже за першого періоду літературної діяльності (1837 — 1843) Шевченко написав багато високохудожніх поетичних творів, у яких — поруч версифікаційних і стилістичних засобів народно-пісенної поетики — було й чимало нових, оригінальних рис, що ними поет значно розширив і збагатив виражальні можливості українського вірша (складна і гнучка ритміка, уживання неточних, асонансних і внутрішніх рим, використання цезури й перенесення (анжамбеман), майстерність алітерацій, звукової інструментації та поетичної інтонації, астрофічна будова вірша тощо). Новаторство прикметне й для Шевченкових епітетів, порівнянь, метафор, символів та уособлень. Керуючись власним художнім чуттям і не оглядаючись на панівні тоді літературні канони, Шевченко знаходив відповідну поетичну форму для втілення нових тем та ідей, які підказувала йому тогочасна дійсність. Одним словом кажучи, Тарас Шевченко спочатку наслідував найкращі зразки народно-поетичної творчості. Скажімо, перші його твори написані коломийковим віршем, що чітко вказує на зв'язок із українською народно-пісенною творчістю, насамперед із піснями, які виконувалися у жанрі коломийки.
До ранньої творчості Шевченка належать балади «Причинна» (1837), «Тополя» (1839) й «Утоплена» (1841), що мають виразне романтичне забарвлення. Своєю фантастикою й основними мотивами вони близькі до народної поезії. Поетичним вступом до «Кобзаря» (1840) був вірш «Думи мої, думи мої», у якому, висловлюючи свої погляди на відношення поезії до дійсності, Шевченко підкреслив нерозривну єдність поета зі своїм народом. Із цим віршем тематично споріднена поезія «Перебендя», у якій відобразилися думки молодого Шевченка про місце поета в суспільстві. Особливе місце серед ранніх творів Шевченка посідає соціально-побутова поема «Катерина» — хвилююча розповідь про трагічну долю української дівчини, яку знеславив московський офіцер. У розвитку подій цей ліро-епічний твір відзначається високою драматичною напруженістю. Визвольна боротьба українського народу проти загарбників і поневолювачів є основним мотивом у таких ранніх творах Шевченка, як «Тарасова ніч» (1838), «Іван Підкова» (1839), «Гайдамаки» (1841), «Гамалія» (1842). У поемах «Іван Підкова» і «Гамалія» Шевченко оспівав героїчні походи українського козацтва проти турків. Поеми «Тарасова ніч» і «Гайдамаки» змальовують різні моменти боротьби українського народу проти польського панування. Історично-героїчна поема «Гайдамаки» є вершиною революційного романтизму Шевченка.
Драма «Назар Стодоля» (1843), створена на межі першого і другого періоду творчості Шевченка, є новим явищем в українській драматургії. Зображені в ній події відбуваються у XVII столітті біля Чигирина. Розвиток дії подано в романтичному дусі, проте в п'єсі переважають риси реалістичного відтворення дійсності. Етнографічно-побутові картини увиразнюють історичний колорит. Сценічні якості драми забезпечили їй великий успіх, і вона досі входить до репертуару українських труп. На тему Шевченкової п'єси Костянтин Данькевич написав однойменну оперу (1960).
своей повести "Где сходилось небо с холмами" В. Маканин размышляет о судьбе народа и человека в изменяющейся действительности. В центре повести - жизнь аварийного поселка и судьба его выходца - композитора Георгия Башилова.
Георгий Башилов, родившийся в этом поселке, всем обязан поселковому миру. Поселок и вырастил его без отца и без матери, и в музыку определил (платили за уроки в музыкальной школе, собрали деньги для учебы в Москве), и стал той почвой, соками которой питалось творчество композитора. Первоосновой всех мелодий, сочиненных Башиловым, были поселковые напевы и мотивы, которые, благодаря профессиональной обработке, превращались в шедевры музыкального мира, то есть Башилов отчуждал песенную стихию от ее естественной среды обитания, и обработанные им мелодии убивали саму эту среду. Вот почему в поселке перестали петь старинные песни, корнями уходящие в и несшие отпечаток накопленной поколениями культуры. Но и сама музыка Башилова - это почва для песенников, вытаптывающих народную песню окончательно. В таком виде, неузнанная, возвращается песня в народ, который уже не поет (третий приезд Башилова).
Отсюда возникает нравственная вина Башилова за те песни, которые он украл у народа, и ощущение своей несостоятельности как композитора, так как он понимает, что лучшие его мелодии рождались из народных напевов. Таким образом, В. Маканин говорит в повести о разрушении народной культуры и об оскудении души самого народа, и предотвратить это Башилов не может, хотя и пытается что-то предпринять (идея создания детского хора). В. Маканин показывает, что человек не в состоянии противостоять неким объективным жизненным процессам (отчуждение от культуры) и поневоле становится их жертвой (Башилов перестает писать в 50 лет, хотя это самый творческий возраст