Объяснение:
Несмотря на общий сюжет, тексты и повествовательные элементы произведений русского и немецкого писателей все же имеют определенные отличия. Например, в версии Жуковского мальчик изначально представлен больным и озябшим. Поэтому читатель думает, что Лесной царь – это видение мальчика, который страдает от высокой температуры. В варианте, предложенном Гете, намеков на лихорадку нет.
У Гете в начале баллады мальчик в порядке, а дрожь представлена следствием встречи с Лесным царем. Кроме этого, есть существенны отличия в центральных действующих лицах. У Жуковского отец больного мальчика изображен стариком, тогда как Гете не дает читателю информации о возрасте этого героя.
Жуковский описывает Лесного царя величественным и длиннобородым духом. Гете, напротив, предлагает читателю другую картину: Лесной царь предстает демоном-искусителем (здесь тоже хорошо подойдет аллюзия на библейский мотив). У немецкого писателя лесной дух изображен с короной на голове, а сзади у персонажа имеется хвост. Ни бороды, ни седины – ничего, что говорило бы о возрасте лесного духа (у Жуковского это старец).
Лесной царь. Гете, Жуковский, Шубер
Жуковский избрал для литературного представления этого сюжета вид маленькой драмы. В принципе, это одна из отличительных характеристик баллады как таковой. С первых строк читателю ясно: в конце мальчик умрет. Особенность произведения Жуковского состоит в эмоциональной привязанности к несчастному ребенку, в сочувствии к будущему пленнику Лесного царя. Атмосфера страха и ужаса создает накал страстей и придает балладе драматизм. Фантастичность, черты романтизма, мистика, зловещая мрачность ночного леса выдают корень вдохновения Жуковского: творчество немецких писателей-романтиков. Лесной царь – это образ романтического злодея, который искушает, соблазняет невинную душу мальчика.
Я считаю, что все же красота человека заключается в душе, даже если это звучит довольно избито. Сколько мы знаем людей, внешность которых можно помещать на обложки глянцевых журналов, но при этом в душе пусто. Такие люди могут запросто оттолкнуть голодного ребенка, который попросит дать что-нибудь поесть, или ради минутной славы бросить человека, с которым раньше обещал провести всю жизнь. Красив человек, если он обладает достаточной мудростью для прощения, если может протянуть руку тому, кто реально нуждается несмотря на социальный статус. Человек обладает неподкупной красотой, если умеет ценить и заботиться о том, что ему даровано. Он духовно растет сам и познавать истинные ценности другим.
Народилася Дніпрова Чайка (Людмила Олексіївна Василевська-Березіна) 1 листопада 1861 р. у с. Зелений Яр Доманівського району на Миколаївщині в родині священика. Дитинство та молодість її проминули на півдні України. Закінчивши Одеську гімназію 1879 р., вона розпочала педагогічну діяльність спочатку як приватна вчителька, потім працювала у сільських школах Херсонської губернії.
Писати Дніпрова Чайка почала ще в гімназії. Деякі вірші ("На смерть Тургенева") були надруковані в "Одесском вестнике" (1883). В 1885 р. в одеському альманасі "Нива" було вперше надруковано два вірші Дніпрової Чайки ("Вісточка" й "Пісня") та оповідання "Знахарка", яке за своїм характером близьке до запису з народних уст.
1885 р. Дніпрова Чайка приїжджає до Херсона де її чоловік займав посаду губернського статистика. Вона і тут пише вірші, оповідання, лібретто дитячих опер.
Починаючи з 1887 р., письменниця друкується здебільшого в періодиці Західної України (альманах "Перший вінок", журнали "Дзвінок", "Правда", "Зоря"), випускає цикл "Морські малюнки". Особливий інтерес у сучасників і найвищу оцінку критиків викликали поезії в прозі ("Мирські малюнки", "Тень несозданных созданий", "Дві птиці", "Морське серце", "Тополя", "Хвиля").
Прозова творчість письменниці розпочалася оповіданням "Знахарка" (1884), побудованим на фольклорно-етнографічному матеріалі (І. Франко вказував на "перевантаженість етнографізмом"), У наступних творах зображувала процеси диференціації села ("Уночі", 1896 — 1909; "Вольтер'янець", 1896; "На Солоному", 1911), передавала суспільне піднесення напередодні революції 1905—1907 рр, ("Революціонер", "Месниця", 1901). В окремих творах ("Хрестонос", 1896; "Чи сквитались?", 1899; "Війна не вгаває, війна клекотить...") підносила голос за мир і злагоду в суспільстві, самоочищення й удосконалення людини в толстовському дусі. Оповідання позначені поглибленим психологізмом, тонким дослідженням духовного світу персонажів ("Хрестонос", "У школі", "Чудний", "Тень несозданных созданий" та ін.). Окреме місце в творчості належить поезії у прозі чи ритмізованим мініатюрам під назвою "Морські малюнки" ("Дівчина — чайка", 1892; "Суперечка", 1893; "Скеля", 1893; "Буревісник", 1900; "Шпаки", 1901; "Плавні горять", 1902), написаним у імпресіоністично-символічній манері (їх можна порівняти з ранніми творами цього жанру В. Стефаника, О. Кобилянської). Проте поезія в прозі Дніпрової Чайки більш соціально заангажована, тут порушуються питання долі народу, ролі митця в суспільстві.В 1909 р. письменниця захворіла і виїхала на лікування в Одесу, де й перебувала до 1911 р. Невдовзі Дніпрова Чайка тяжко захворіла. Писати змогла вже тільки протягом 1918—20 рр.
Померла Дніпрова Чайка 13 березня 1927 р. Похована у Києві на Байковому кладовищі.