Н Некрасов
ШКОЛЬНИК
— Ну, пошел же, ради бога!
Небо, ельник и песок —
Невеселая дорога...
Эй! садись ко мне, дружок!
Ноги босы, грязно тело,
И едва прикрыта грудь...
Не стыдися! что за дело?
Это многих славных путь.
Вижу я в котомке книжку.
Так, учиться ты идешь...
Знаю: батька на сынишку
Издержал последний грош.
Знаю: старая дьячиха
Отдала четвертачок,
Что проезжая купчиха
Подарила на чаек.
Или, может, ты дворовый
Из отпущенных?.. Ну, что ж!
Случай тоже уж не новый —
Не робей, не пропадешь!
Скоро сам узнаешь в школе,
Как архангельский мужик
По своей и божьей воле
Стал разумен и велик.
Не без добрых душ на свете —
Кто-нибудь свезет в Москву,
Будешь в университете —
Сон свершится наяву!
Там уж поприще широко:
Знай работай да не трусь...
Вот за что тебя глубоко
Я люблю, родная Русь!
Не бездарна та природа,
Не погиб еще тот край,
Что выводит из народа
Столько славных то и знай, —
Столько добрых, благородных,
Сильных любящей душой,
Посреди тупых, холодных
И напыщенных собой!
Объяснение:
Рай і пекло – це об’єктивна реальність людського й ангельського буття. І існують вони ніби в трьох іпостасях. По-перше, як рай, так і пекло – в серці нашому. Як і стверджує блаженний Августин: Не шукай пекла під землею чи де-інде: воно в серці твоєму! Коли наша душа знаходиться у пітьмі незнання Бога й Істини – це то і є суще пекло (грецькою “ад” – “місце темряви”). Коли ми відокремлюємось від Бога невір’ям та нелюбовністю своєю, – це в дійсності і є “тьма кромішня”, або ж “зовнішня” (від слова “крім”, “окрім” – тобто опріч, поза, без: “відділити” – “відокремити”. Темрява зовнішня, перебування поза єднанням із Богом, без світла Духу Божого, – тьма бездуховності). І в пітьмі цій зовнішній – лише плач (плач від нещасливості своєї, від неможливості повного задовільнення “усезростаючих потреб” плоті: “Дві дочки в кровожерця: «Дай, дай!»” (Притч. 30.15); і від страждань, породжених жадібністю людською – за словом святого Григорія Богослова: “Сластолюбством ми купуємо собі пошкодження”), та “скрегіт зубовний” (скрегіт зубів від злості на оточуючих, Бога, та й на самих себе. Згадаймо, що коли побивали архідиякона Степана камінням, то “скреготали на нього зубами…”). Що стосується раю, то й він так само реальний, як і пекло, і так само проявляється на трьох рівнях: в серці окремої особистості, в Церкві праведників, і містично, як Небо або Царство Небесне, Царство Духа Любові. Стан раю в серці людини знаменується станом досконалої, всепоглинаючої любові, миру, радості в Дусі Святому, – станом абсолютного щастя, духовного зворушення, розчулення, замилування і блаженства, яке неможливо виразить словами. Смисл же ння полягає в тому, щоб іще при житті в грубому, біологічному тілі, причаститися цього невечірнього Світла Христової любові. Щоб у момент воскресіння – переходу, народження в інший світ, духовний, – витримати Суд цього Світла (“Суд же такий, що Світло в світ прийшло…” (Ів. 3.19)), і за законом спорідненості добра й зла (“Що спільного між світлом і тьмою?..”) з’єднатися з світом ангельським у Царстві Божому. А в результаті стати ангелом самому! “Бо як із мертвих воскреснуть (тут як духовно, так і буквально, містично, оживши в духовному, а точніше тонкоматеріальному світі в духовному ж, за Феофаном Затворником – тонкому, ефірному тілі), то не будуть женитись, ані заміж виходити, але будуть, як Ангели на Небесах (“як” – тому, що аби стати ангелом, “вісником” Божим у повному смислі цього слова, необхідний час, – період духовного зростання)” (Мк. 12.25). Бо “міра людська – вона ж і міра Ангела”
