Объяснение:
М. М. Пришвін – один зі головних письменників, що подарував нам безліч оповідань, повістей, “географічних нарисів” про природу. У них усе об’єднано людиною – неспокійною, думаючим, людиною з відкритою й сміливою душею. Велика любов письменника до природи народилася з його любові до людини. Ця тема простежується в казці-минулому М, М. Пришвіна “Комора сонця”. “В одному селі, біля Будова болота, у районі міста Переділ авльзалесського, осиротіли двоє дітей”, – так починається чудовий добуток.
Цей початок нагадує казку,
де читач входить у чудесний мир, де все живе взаємозалежний. На цьому тлі з’являються два образи – Настя й Мітраша. “Настя була як золота курочка на високих ніжках. Волосся відливали золотом, ластовиння по всій особі були великі, як золоті монетки”.
Мітраша був маленький, але щільний, “мужичок у мішечку”, посміхаючись, називали його між собою вчителі в школі.
Після смерті батьків все їхнє селянське господарство дісталося дітям: хата, корова Світанок, теплушка Дочка, золотий півень Петя й порося Хрін. Діти піклувалися про всіх живих істот. Настя займалася жіночими домашніми справами, “з лозинкою
в руці виганял вона своя улюблена череда, розтоплювала пекти, чистила картоплю, заправляла обід і так клопотала по господарству до ночі”. На Мітраше лежало все чоловіче господарство й суспільна справа. “Він буває на всіх зборах, намагається зрозуміти суспільні турботи”.
Так діти жили дружно, не знаючи прикростей і лих. Один раз вирішили вони піти в ліс за журавлиною. “Кисла й дуже корисна для здоров’я ягода журавлина росте в болотах улітку, а збирають її пізньої восени”. Згадавши про те, що є таке місце, називане палестинкою, “вся червона, як кров, від однієї тільки журавлини”, Настя й Мітраша відправляються в ліс.
Взяли вони із собою саме необхідне. Настя поклала в кошик хліба, картоплі, пляшку молока. Мітраша взяв сокиру, двоствольну “втулку”, сумку з компасом. Навіщо ж він бере компас?
Адже в лісі можна орієнтуватися по сонцю, як це робили сільські старожили. “Мужичок у мішечку” добре пам’ятає батьківські слова: “У лісі ця стрілка тобі доголи матері: …небо закриється хмарами й по сонцю в лісі ти орієнтуватися не зможеш, підеш навмання – ошибешься, заблудишся…”.
Хто знав, що діти зштовхнуться із природною стихією й навіч побачать Будово болото? Пройшовши пів путі, Настя й Мітраша сіли відпочити. “Було зовсім тихо в природі, і діти до того минулого тихі, що тетерев Косач не звернув на них ніякої уваги”, Про Блудовом болото ходила легенда, що “років двісті тому назад вітер-сівач приніс два насіннячка: насіння сосни й насіння їли. Обидва насіннячка лягли в одну ямку біля великого плоского каменю.,.” З тих пор ялина й сосна ростуть разом. І вітер іноді качає ці дерева. І тоді ялина й сосна стогнуть на всі Будово болото, немов живі істоти. Після відпочинку діти вирішили йти далі. Але та ба, “досить широка болотна стежка розходилася вилкою”.
Що ж робити? Виявивши свій упертий характер, Мітраша йде по слабенькій стежці, а Настінька – по щільній. Раптом рвонув вітер, і сосна і ялина, натискаючи один на одного, по черзі застогнали, як би підтримуючи суперечка брата й сестри. “Серед звуків стогону, , бурчання, в цей ранок іноді виходило так, начебто десь гірко плакав у лісі загублена або покинута дитина”.
Навіть вовк у цей час виліз зі свого лігвища. “Він став над завалом, підняв голову, поставив єдине вухо на вітер, випрямив половину хвоста й завив”.
Як і всяка казка, казка-минуле М. М. Пришвіна має щасливий кінець. Мітраша через свою впертість виявився на Блудовом болоті. І в боротьбі за життя йому допоміг собака Травичка, А що ж Настя? Вона, захоплена збором ягід, на якийсь час забула про брата, “ледве пересуває за собою кошик, вся мокра й брудна, колишня золота курочка на високих ніжках”.
Надвечір голодний Мітраша й утомлена Настя зустрілися. Їм призначено було зустрітися знову в лісі й продовжити свій шлях разом, як уже двісті років “живуть” на Влудовом болоті ялина й сосна.
Мне показалась очень грустной и наводящей на размышления такая Книга как "Орел" - Лев Николаевич Толстой, представляющая из себя быль.
Ведь чего только не сделаешь ради своих детенышей, чтобы они были сытыми и довольными. И здесь ты преодолеешь все препятствия, которые тебе чинят люди. Ведь им даже было невдомек, на какие страдания они повергли орла, когда они отобрали у него добычу. Тем более, что она предназначалась для того, чтобы накормить своих детенышей. Но, увы, они остались голодными и кричали все больше и больше, и громче и громче.
И. И. Пущин. "Записки о Пушкине".
Декабрист, лицейский товарищ Пушкина, один из самых близких его друзей. Прапорщик лейб-гвардии Конной артиллерии, с 1822 поручик, с 1823 судья в Московском надворном суде. Участник "Священной артели", член "Союза ", "Союза благоденствия", "Северного общества". Принадлежал к наиболее революционному крылу декабристов, был приговорен к смертной казни, замененной двадцатилетней каторгой. С 1826 - в Шлиссельбургской крепости, с 1828 - в Нерчинских рудниках, в 1839-56 - на поселении в Туринске, Ялуторовске.
Автор "Записок о Пушкине".
Знакомство Пущина и Пушкина состоялось во время приемных экзаменов в Лицей. "Со светлым умом, с чистой душой, - говорит о нем один из современников, - с самыми благородными намерениями, он был в Лицее любимцем всех товарищей".
Последняя встреча произошла в селе Михайловском, куда Пущин приехал 11 января 1825 для свидания с опальным поэтом: "Поэта дом опальный, О Пущин мой, ты первый посетил... ".
В 1827 Пушкин через А. Г. Муравьеву послал ссыльному Пущину в Читу стихотворение "Мой первый друг, мой друг бесценный". "Отрадно отозвался во мне голос Пушкина", - с волнением рассказывал Пущин многие годы спустя.
По свидетельству К. К. Данзаса перед смертью Пушкин сказал: "Как жаль, что нет теперь здесь ни Пущина, ни Малиновского, мне бы легче было умирать". Преждевременную смерть поэта Пущин считал "народным горем", потерей "величайшего из поэтов".
Пушкин был знаком с семьей Пущина - дедом, родителями, братьями и сестрами