Можна сказати, що сюжет англійського драматурга Б. Шоу навіяний давньогрецьким міфом, але проблематика п'єси значно ширша. На перший план виступає не тільки творець, а також його створіння (тому багато режисерів змінюють назву вистави — "Моя прекрасна леді"). Головний конфлікт п'єси, навіяний міфом про Пігмаліона, її дискусійний характер у питанні, наскільки одна людина має право втручатися в долю іншої людини, навіть з найкращими намірами, чи може вона, визначаючи для когось межі поведінки, сама не дотримуватися їх.
Уклавши парі, що доведуть мову й манери жалюгідної квіткарки до рівня дами з вищого суспільства, професор Хіґгінс і полковник Пікерінг спочатку й не мали гадки, що їм прийдеться дбати не тільки про зовнішність Елізи, про її вміння правильно вимовляти звуки та будувати речення. "Згадайте, що ви — людська істота, яку наділено душею й небесним даром членороздільної мови, що ваша рідна мова — це мова Шекспіра, Мільтона і Біблії", — кажуть Елізі.
Але мова — не тільки зовнішній прояв, форма, це, значною мірою, зміст особистості, її загальна культура, це показник не тільки щабель на соціальних сходах, але й людської гідності, душі, нарешті.
"Я тільки й думаю, що про цю дівчину і про її прокляті голосні та приголосні. Навіть втомився — стільки доводиться про неї думати. І не тільки думати, але й вивчати кожний рух її губ, її щелеп, її язика, не кажучи вже про її душу, — а це найнепорозуміліше", — проголошує Генрі Хіґґінс, але про душу Елізи, що пробудилася, про її майбутнє, про нову особистість, яку він та його друг створили, він і не подумав.
Дівчина не може повернутися до свого минулого: вона переросла роль вуличної квіткарки, як і взагалі роль продавця, служниці, компаньонки. Перед нами вишукана світська дама, яка, завдяки наданим урокам життя, вже не тільки підкоряється своєму вчителеві-творцю, а й сама удосконалює себе. її не зовсім задовольняє теперішній стан: зробивши з неї справжню леді, професор Хіґґінс забуває про елементарні закони поведінки у присутності дами — як у манерах, так і в розмові. Людська гідність Елізи обурюється проти цього, і на її бік стають і мати професора, і його домоправителька, які, до речі, раніше мирилися з вадами Хіггінса. Паростки нової душі міцніші. Раз давши людині змогу відчути своє нове становище, його вже не можна відібрати. "Я не дитина й не цуценя, і мене не можна купити шматочком цукру", — дорікає Еліза.
Але до справжнього, бажаного, хоч ще туманного майбутнього дуже далеко. Професору Хіґґінсу самому треба багато чого ще зрозуміти й... підрости до рівня прекрасної леді Елізи, до рівня його Галатеї.
Навіть старий смітникар Дуліттл, ставши жертвою необдуманих жартівливих слів професора, теж примушений змінити власну долю. Здавалося б, він у виграші, розбагатів, кинув своє непрестижне заняття, вирішив, нарешті, повінчатися, але він втратив свій вільний вибір. Йому нав'язано — не більше, не менше б життя. "Що він зі мною зробив? Згубив мене. Зв'язав мене й віддав у лапи буржуазної моралі", — скаржиться Дуліттл.
Звичайно, це питання й досі є предметом дискусії, містить у собі чималу проблему, але в цьому актуальність твору видатного драматурга. Б. Шоу не стільки говорить про можливості творця, автора шедевра, скільки про його відповідальність за власний витвір, про те, що його власна душа повинна бути чистою і вчинки — навіть у дрібницях — високоморальні.
Объяснение:
ответ:ща будет
Стихотворения Д.Б. Кедрина и A.A. Прокофьева нельзя считать словесным пересказом картины В.М. Васнецова «Аленушка». Эта два близких по настроению, но разных по содержанию стихотворения. Схожесть их в том, что они посвящены родной природе и были написаны, вероятно, под впечатлением картины Васнецова. У этих стихотворений одинаковое количество строф (четверостиший), одинаковый рифмовки (перекрестная), одинаковый размер.
Тем не менее это два разных стихотворения. «Аленушка» Прокофьева посвящена описанию и осмыслению картины Васнецова. Поэт включает в стихотворение детали, точно отражающие содержание картины: «пруд заглохший», «тростник качается», «мертва вода». В то же время Прокофьев по-своему словно дорисовывает картину, пишет о том, чего на картине нет венок, а нет его красивей,
Красен от гвоздик, от лилий бел,
Тополиный пух на платье синем,
С тополиных рощ он прилетел.
Но кукушка на сосне кукует
И тропинка к берегу ведет,
Солнце щедро на воду такую
Золотые обручи кладет.
На картине Васнецова у девушки на голове нет венка, нет тополиного пуха на платье, нет сосны, тропинки и солнечных лучей, отражающихся в воде. Своими собственными дополнениями поэт хотел выразить надежду на счастье, на солнечные дни для Аленушки.
В стихотворении Кедрина совсем нет описания картины Васнецова. Поэт обращает это стихотворение к образу «Родины неяркой», сравнивает ее со «стойбищем осеннего тумана», с «вотчиной ночного соловья», с царевной Несмеяной. Кедрин говорит, что Родина не один раз подвергалась нападению, но «все вынесла» и снова поет песню Аленушки. Можно сделать вывод, что, глядя на картину Васнецова, поэт представляет себе не конкретную девушку, а видит в героине картины образ Родины.
Мне понравилось стихотворение Кедрина неожиданными метафорами, эпитетами и представлением, что Аленушка— это наша Родина, что мать в детстве пела ту же песню, что и Аленушка у лесного омута.
Объяснение:
