Надіюсь до і цей твір підійде. Якщо завеликий текст то вибери найголовніші речення складаючи твір .
Объяснение:
Одна з основних особливостей літератури XX століття полягає в її нерозривному зв’язку з явищами громадського життя. Міркування про дружбу й любов проходять на тлі соціально-політичних потрясінь і, по суті, невіддільні від міркувань про долі людства в XX столітті. Але у творчості Франсуази Саган тема любові й дружби звичайно залишається в рамках приватного життя людини. Письменниця часто зображує життя паризької богеми, до якого належать багато хто її герої, показує падіння сучасних вдач, тобто обрисовує широке соціальне тло, на якому розвиваються колізії її романів. Вона не включає індивідуальну щиросердечну драму героїв у контекст політичного життя країни. Це їй і не потрібно. Кожний герой, будучи частиною суспільства й існуючи за його законами, сповідаючи мораль легені, бездумного відношення до любові й дружби, до людських відносин, залишається духовно самотній і пожинає плоди свого легкодумства, свого егоїзму й своєї аморальності.
Франсуаза Саган написала свій перший роман в 1954 році. Роман «Здраствуй, смуток» був сприйнятий сучасниками як знамення епохи падіння вдач. У художньому світі Саган немає місця міцної й по-справжньому сильної людської прихильності: зародившись і зміцнівнув, це почуття неодмінно повинне загинути. Йому на зміну приходить інше почуття — почуття смутку й розчарування. Завдяки старанням героїні роману Сесіль, вірна й любляча Ганна залишає її батька й гине від нещасного випадку, а Сесіль знову знаходить відняту в неї радість життя, продовжує існування, повне легкодумства й розваг, але десь глибоко в її свідомості назавжди затаївся смуток. Цей смуток властивий всьому тому поколінню, що зображує Саган, поколінню, що розтрачує свої сили в погоні за задоволеннями й виявляється нездатним до на-вартого почуття.
Жиль Ланибье, молодий і процвітаючий журналіст, герой роману «Небагато сонця в холодній воді», уперше в житті зіштовхується із самовідданою й щирою любов’ю, що вносить у його життя Наталі. І він втрачає цю жінку, піддавшись помилковому почуттю захисту власного достоїнства й бажанню бути незалежним. Франсуаза Саган намагається досліджувати природу любові. Подібно письменникам «загубленого покоління», вона задає собі питання про її духовну або матеріальну сутність. Вона шукає відповіді на питання, що ж таке теперішня любов, де її джерела. Дуже часто духовна близькість героїв тримається на фізичному потязі й іде разом у їм. Той досвід, що поступово накопичують герої, обертається для них передчасним духовним старінням, втратою віри в мрії своєї юності.
Герой Саган споконвічно не здатний сприйняти й оцінити те, що письменниця називає «теперішньою любов’ю» (по-справжньому любить Ганна в романі «Здраствуй, смуток», Наталі — у романі «Небагато сонця в холодній воді»), він повинен пройти певний життєвий шлях, тільки тоді він зможе наблизитися до розуміння любові. У ряді романів Франсуази Саган звучить ще один мотив — мотив піднесеної любові парубка до літньої жінки. У цьому можна доглянути висновок автора про опустошенности молодого покоління, про його тягу до любові, що ніколи не буде задоволенО. В XX столітті відбувся розвиток внутрішньої драми особистості, що і відобразилося в літературі. Трагедія людини, що потерпли зміст свого життя, виявилася однієї з основних художніх моделей літератури. Міркування про дружбу й любов подані в контексті проблеми збереження людини як особистості.
Письменники різних художніх напрямків шукають сенс людського існування саме в цих моральних категоріях, у поняттях дружби й любові. Але можливість моральної перемоги людини пов’язана з його власним вибором, його індивідуальним рішенням.
Йоанна Ягелло. Кава з кардамоном. – Л.: Урбіно, 2013. – 240 с.
Почавши читати нову книгу сучасної польської письменниці Йоанни Ягелло в чудовому українському перекладі фахівців львівського видавництва «Урбіно», я відчув дивний мікс цікавості та остраху, адже ніколи раніше не стикався із рецензуванням підліткової літератури.
Першою особливістю, що привернула мою увагу, стала своєрідна композиція роману, адже назвами розділів книги є місяці року, коли відбувалися певні події в житті 15-річної учениці гімназії Ліни. Дівчинка ніколи не відчувала підтримки та взаєморозуміння в сім’ї, оскільки мама завжди була зайнята важливою роботою, щоб забезпечити добробут Ліни та її молодшого брата Кая. Тепер мама мусить поїхати з Польщі надовго, і всі хатні турботи та догляд маленького брата важким тягарем лягають на тендітні плечі дівчинки. І хоч вітчим та бабусі доволі прихильно ставляться до Халіни, їй бракує уваги та тепла. Крім того, в Халіни постійно виникає відчуття, що дорослі мають певну родинну таємницю, яку прагнуть ретельно приховати і бояться її викриття.
У школі – суцільні контрольні і проблеми перед випускними іспитами, стосунки із найкращою подругою Наталею – безнадійно зіпсовано, а хлопець Андріан, якого Лінка досі вважала лише своїм другом, ставиться до неї якось інакше… Можливо це і є кохання, чи лише гра її бурхливої уяви?
Ліна у всьому почувається винною і, щоб відволіктися від суперечливих думок, вирішує поїхати в село до бабусі, адже так давно не провідувала її. Саме там дівчина випадково знаходить мамину фотографію, на якій добре видно вагітність її мами, а отже в Халіни десь є сестра чи брат, з яким дівчина так давно мріє поговорити, поділитися власними радощами і печалями, але чому дорослі стверджують, що дитина померла і що з нею сталося насправді?..
Героїня прагне дізнатися правду попри все, тому починає довгі пошуки – їде до краківського дитбудинку, але там їй відмовляються до посилаючись на таємницю всиновлення.
На тлі розповіді про проблеми і життя дівчинки-підлітка, авторка, ніби за читача стати безпосереднім учасником подій і замислитися над проблемами, що ніколи не втратять актуальності у сучасному світі: прірва відчуження і нерозуміння між батьками та дітьми, прагнення підлітків знайти себе у не вирі життєвих проблем та амурних переживань, проблема сімейних таємниць, які руйнують родинний затишок. Як знайти правильне рішення і вірний вихід із складних ситуацій – неодмінно підкаже прекрасна літературна новинка, що смакує приємно і легко, наче гаряча кава з кардамоном!
У тексті книги можна певні тенденції поняття «Нонконформізму», яке ввів у літературу англійський письменник Джером Девід Селінджер у своєму романі «Над прірвою у житі», адже, по суті, Лінка Йоанни Ягелло, як і Голден Коліфілд Селінджера бунтує і висловлює власний протест проти аморального і бездушного світу дорослих.
Завязка рассказа отчасти основана на реальном событии, произошедшем с Толстым во время его службы на Кавказе в 1850-е гг. 23 июня 1853 года он записал в своем дневнике: «Едва не попался в плен, но в этом случае вёл себя хорошо, хотя и слишком чувствительно». По воспоминаниям С. А. Берса, шурина писателя,
Мирный чеченец Садо, с которым ехал Л. Н-ч, был его большим другом. И незадолго перед тем они поменялись лошадьми. Садо купил молодую лошадь. Испытав её, он предоставил её своему другу Л. Н-чу, а сам пересел на его иноходца, который, как известно, не умеет скакать. В таком виде их и настигли чеченцы. Л. Н-ч, имея возможность ускакать на резвой лошади своего друга, не покинул его. Садо, подобно всем горцам, никогда не расставался с ружьём, но, как на беду, оно не было у него заряжено. Тем не менее он нацелил им на преследователей и, угрожая, покрикивал на них. Судя по дальнейшим действиям преследовавших, они намеревались взять в плен обоих, особенно Садо для мести, а потому не стреляли. Обстоятельство это их. Они успели приблизиться к Грозной, где зоркий часовой издали заметил погоню и сделал тревогу. Выехавшие навстречу казакипринудили чеченцев прекратить преследование.Дочь Толстого рассказывает о данном случае следующим образом:
Толстой с другом своим Садо провожал обоз в крепость Грозную. Обоз шел медленно, останавливался, Толстому было скучно. Он и еще четверо верховых, сопровождавших обоз, решили его обогнать и уехать вперёд. Дорога шла ущельем, горцы ежеминутно могли напасть сверху, с горы, или неожиданно из-за утесов и уступов скал. Трое поехали по низу ущелья, а двое — Толстой и Садо — по верху хребта. Не успели они выехать на гребень горы, как увидали несущихся навстречу им чеченцев. Толстой крикнул товарищам об опасности, а сам, вместе с Садо, во весь дух помчался вперед к крепости. К счастью, чеченцы не стреляли, они хотели взять Садо в плен живым. Лошади были резвые, и им удалось ускакать. Пострадал молодой офицер, убитая под ним лошадь придавила его и он никак не мог из-под неё высвободиться. Скакавшие мимо чеченцы до полусмерти изрубили его шашками, и, когда русские подобрали его, уже было поздно, он умер в страшных мучениях.Во время активного составления «Азбуки» Толстой написал рассказ о кавказском пленнике. Посылая рассказ Н. Н. Страхову в марте 1872 года, Толстой отметил:
Все время и силы мои заняты «Азбукой». Для «Зари» я написал совсем новую статью в «Азбуку» — «Кавказский пленник» и пришлю не позже как через неделю напишите, что вы думаете об этой статье. Это образец тех приёмов и языка, которым я пишу и буду писать для больших.Рассказ «Кавказский пленник» был напечатан в журнале «Заря» (1872, № 2). Он вошёл в «Четвёртую русскую книгу для чтения», вышедшую 1 ноября 1872 года.
Сам Толстой высоко оценивал свой рассказ и упоминал его в трактате «Что такое искусство?» в следующем контексте:
…свои художественные произведения я причисляю к области дурного искусства, за исключением рассказа «Бог правду видит», желающего принадлежать к первому роду, и «Кавказского пленника», принадлежащего ко второму.При этом «второй род» хорошего искусства определяется им там же как «искусство, передающее самые простые житейские чувства, такие, которые доступны всем людям всего мира,— искусство всемирное».
Комментируя данный трактат, философ Лев Шестов замечает, что «…он» на самом деле превосходно понимает, что никогда его „Кавказский пленник“ или „Бог правду знает, да не скоро скажет“ (только эти два рассказа из всего, что им написано, относит он к хорошему искусству) — не будут иметь для читателей того значения, которое имеют не только его большие романы — но даже „Смерть Ивана Ильича“.»