ОбъяснУчитель музики, вчитель танців, два співака, співачка, два скрипаля, чотири танцівника.
Учителі музики та танців за співаків і танцюристів до кімнати, щоб зачекати на господаря поки той ще спить. Учитель музики вихваляється перед учителем танців, що його учень написав серенаду для пана Журдена, але не дає її подивитися. Потім вони починають обговорювати вдачу свого пана. Учитель музики підмітив, що їм дуже пощастило, що господар дому не розбирається в мистецтві і платить їм за будь-який витвір, а учитель танців зізнався, що небайдужий до слави, і йому не подобається виставляти свої твори на варварський осуд бовдура, бо для нього головне визнання серед розуміючої публіки. Учитель музики погодився з його словами, але все ж наполягав на тому, що гроші важливіші, натомість учитель танців все ж таки хотів розвинути у пана смак до вічного, бо ж пан Журден прославляв їх творчість серед знатних
Короче начьнем
Жизнь главного героя рассказа А. Платонова
«Юшка», по мнению жителей города, однообразна,
скучна и бесполезна. Юшка не такой, как все. Дети
недоумевали: «взаправду ли Юшка живой?» Они не
знали другого такого человека, который бы так
кротко и безропотно сносил их обиды. Взрослые
вымещали на Юшке свою злобу. Им не нравилось,
что кузнеца — «непохожий»: «Ты живи и честно, как я живу, а тайно ничего не
думай». Люди считали его лишним. Даже дочь
хозяина кузницы, у которого Юшка жил и работал,
говорила ему: «Лучше бы ты умер, Юшка. Зачем ты
живешь?»
Ефим— Юшка —жил для доброты и любви. Он
любил все живые существа. Покидая раз в год
город и уйдя далеко, где было безлюдно. Юшка
«целовал цветы, гладил кору на деревьях и
подымал с тропинки бабочек и жуков, и долго
всматривался в их лица, чувствуя себя без них
осиротевшим». Он ощущал себя частицей этого
огромного мира, каждая песчинка которого ему
была нужна. И считал, что и он «всему свету
нужен»: и цветам, и бабочкам, и людям. Он любил
людей, сострадал им, растворяя в себе их злобу и
глумление. Он любил чужую девочку-сироту. Из
сострадания к ней Юшка отказывался от самых бытовых вещей: «чаю не пил и сахару не
покупал», долгие годы носил одну и ту же одежду,
всю жизнь обувал одни и те же валенки. Все
заработанные деньги он отдавал сироте, чтобы она
жила и училась.
Юшка верил, что он нужен людям, что люди его
любят, только они не умеют любить человека и не
знают, что делать для любви. Своей жизнью Юшка
показал, что для любви не надо говорить громкие
слова. Для любви нужно тихо людям,
заботиться о них. Юшкина любовь к миру не
прервалась с его смертью. Она продолжилась в
жизни девочки-сироты, которая стала врачом,
приехала в город, чтобы лечить Юшку, но не
застала уже его. Девушка-врач осталась в городе,
стала работать в больнице д ля чахоточных. Все в
городе называют ее дочерью доброго Юшки. Она
«лечит и утешает больных людей, не утомляясь
утолять страдания и отдалять смерть от
ослабевших».
У 1793 р. Григорій як дворянин був зарахований на військову службу, через чотири роки вийшов у відставку в чині капітана.
У 1804 р. він став послушником монастиря, а наступного року повернувся на військову службу.
У 1806 р. майбутній письменник подав у відставку, оселився в Харкові, став комісаром у народному ополченні.
У 1812 р. він працював директором Харківського театру, заснував Інститут шляхетних дівчат, згодом організував, відредагував і опублікував перші в Україні громадсько-літературні журнали «Харьковский Демокрит» і «Украинский вестник». Збирав кошти на відкриття Харківської публічної бібліотеки.
Протягом 1817—1828 pp. Г. Квітка чотири рази переобирався Предводителем дворян Харківського повіту.
З 1827 р. почав писати прозу і драматургію.
Перша книга «Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком Основьяненком» («Маруся», «Салдацький патрет», «Мертвецький Великдень») вийшла у 1834 р.
У 1837р. вийшла друга книга «Малороссийских повестей, рассказываемых Грыцьком Основьяненком».
У 1840 р. Г.Ф. Квітка очолив Харківську палату карного суду на посаді надвірного радника.
Письменник помер 20 серпня 1843р., похований у Харкові.
Григорій Федорович Квітка-Основ'яненко залишив по собі значну літературну спадщину, написану російською та українською мовами: це комедії «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик», «Шельменко — волостной писарь»; літературно-публіцистичні статті «Супліка до пана іздателя», «Лист до видавців «Русского вестника»; історико-художній нарис «Головатый»; фейлетон «Письма Фалалея Повинухина»; жартівливі вірші «Шпигачки»; романи «Панхалявский», «Жизнь и похождения Петра Степанова, сына Столбикова», повісті «Ганнуся», «Панна сотниковна», «Конотопська відьма», «Маруся», оповідання «Салдацький патрет», «Купований розум», «Пархімове снідання», «Перекотиполе», «Малоросійська биль» та інші. Його спадщина нараховує близько 80 прозових і драматичних творів, щоправда не всі вони мають однакову художню вартість.