«Климко йшов босий, у куцих штанчатах, старій матросці, що була колись голубою, а тепер стала сіра, та ще в дядьковій Кириловій діжурці. Тій діжурці, як казав дядько, було «сто літ і не рвалася вона лише тому, що зашкарубла від давньої мазути. Не брали її ні дощ, ні сніг, ані сонце… Уночі вона нахолоняла, а вдень аж димувала на сонці, пахла ще дужче і пекла плечі та спину».
«Жив… відколи осиротів».
«Це була найбільша радість Климка — покласти перед дядьком чепурно списані зошити, а самому заходитись поратися: винести миску з дьогтяною водою, витерти підлогу, де набризкано, і тихо, покрадьки, щоб дядько не обернувся, насипати йому юшки, якої сам і наварив,— гарячої та запашної. Про зошити він ніколи не боявся, бо тільки з письма інколи мав “посередньо”».
Дядько Кирило — Климку: «Ай, добра ж… У-у-у, такої не всяка й кухарка зварить…»
«Він отак би й виріс серед уквітчалих ночей, якби не настали ночі інші, ночі без вогнів… Од них віяло ліками, димом польових солдатських кухонь, гарячими на сонці уламками літаків і гармат».
«Доглядати за собою — зварити їсти, прибрати в хаті, випрати одежину — він умів і сам».
«Найстрашніше сталося тоді, коли він, перепочивши, підвівся, щоб іти, і впав: ноги не вдержали… Він злякався, став розтирати литки, стегна, бив по них кулаками і кричав: «Ану, йдіть! Ану, йдіть мені зараз!» «…Йдучи з торбою за плечима понад парканами незнайомої вулиці, Климко згадував свою станцію, кожен день її життя і кожну годину…»
Климко — Наталі Миколаївні: «Не треба вам нічого промінювати, а переходьте — це ми для вас із Зульфатом удвох просимо,— переходьте жити до нас. Ми вам помагати будемо, маленьку глядітимемо…»
Климко — Зульфату: «Що, в нас картоплі є трохи та сала? Цього хоч би на два місяці хватило. А скоро зима. Зараз, поки тепло, треба йти. Харчів наміняємо по дорозі назад, молока, може…»
«Климко видлубав у кишені одну тридцятку і поклав бабусі у пеляну, а сам швидко пішов геть».
«А Климко висмикнув з торби надірвану плащ-палатку, розіпнув її в руках так, щоб затулити дівчину, і став роздивлятися, бурмочучи заклопотано перше, що стало йому на думку…»
«Пустіть її! Це моя сестра! Сестра моя, чуєте? Вона мені за матір!!»
«Я вам, тітонько, води наношу, дров нарубаю, чи ще щось зроблю, що скажете. Чесне слово! — Климко похапцем розкрутив дротинку на кишені і простяг жінці всі гроші, дивлячись на неї вгору хворими очима».
«Від переїзду вдарила довга автоматична черга. Климка штовхнуло в груди і обпекло так боляче, гостро, що в очах йому попливли червоногарячі плями. Він уп’явся пальцями в діж дурку на грудях, тихо ойкнув і впав»
Тітка Марина — Климку: «Де в тебе та й силочка береться, он скільки пройшовши голодний і холодний».
«Я прийду до вас, тітонько Марино. Як тільки не стане голоду, так і приїду або прийду. А зараз треба мені назад, мене там ждуть…»
«Німець таки достав його вже на льоту кулаком у груди… Климко спробував підвестися, але в грудях і в коліні заболіло, що він застогнав і поповзом, ковзаючи ліктем по грязюці й тягнучи за собою клунок, вибрався з калюжі».
«Климко йшов помалу, бо вкрай зморився зі своєю ношею. Мішок із сіллю та харчами він перев’язав пополам і ніс по черзі то на одному, то на другому плечі. В дощ він не зупинявся, щоб десь його переждати, а йшов, напнувшись надірваною плащ-палаткою, доки несли ноги».
Что, убивая Моцарта, он тем самым убивает в "райской песне", которая сейчас должна смолкнуть; и по уходе уже пьесы, слушая Реквием, Сальери плачет не о Моцарте, а о последнейВ конце его мысли, Бог стоит, конечно, за правильный порядок, т. е. за разумения, и Провидение тожественно с закономерностью. Другими словами, последовательное нарастание причин и следствий, усилий и достижений. думает только поправить случайную ошибку Бога, потому что в целом, по себе Бога. Эта драма есть драма об одном Сальери, Моцарт же - только искра, от которой загорается пламя, освещающее для нас душу Сальери отравленного Моцарта - ни слова сожаления о нем, но жестко-равнодушное Иначе Сальери не мыслить; для него Бог - санкция человеческого он самого себя, свой разум признает Богом, т. е. Бога собственно вдогонку: Ты уснешь Надолго, Моцарт! Этим убийством Сальери
В одном из замечательных поздних стихотворений "Бородино" поэт вновь акцентирует внимание на символичности победы русского воинства - "богатырей" лет: - Да, были люди в наше время, Не то, что нынешнее племя: Богатыри - не вы! В "Бородине" в полную силу звучит мотив противопоставления "богатырям" "нынешнего племени", современников, не на подвиги, утративших духовную связь с народом. Этот разрыв между Россией дворянской и Россией народной трагически осмысливается поэтом. Народная Россия живет по истинным человеческим законам, когда индивидуальность, личность не противопоставляет себя обществу, но черпает силу в своем единении с народом. Солдат, ведущий повествование в "Бородине", говорит одновременно и от своего лица, и от лица всех защитников Отечества. Неслучайно в стихотворении постоянно встречается местоимение "мы". Лермонтов вскрывает основополагающее свойство русской народной психологии: личность существует не сама по себе, но в слиянии с общиной. Это, по убеждению Лермонтова, и принесло победу русскому войску. Поэт нашел удивительную "точку отсчета": на сражение он смотрит не глазами полководца, как это было принято, а глазами обычного рядового солдата, чей героизм сказался не в совершении выдающихся подвигов, но в самом строе мыслей, поведении, мироощущении. В этом незаметном рядовом героизме и есть истинная причина победы России. Кто вел войска русские в бой? Царь? Генералы? Ничего подобного, народ шел сам, повинуясь внутреннему порыву, стремясь отстоять Отечество, освободить Русь. Не полководцы вели солдат в сражение, но сами солдаты направляли удар, торопили "командиров": Мы долго молча отступали, Досадно было, боя ждали, Ворчали старики: "Что ж мы? на зимние квартиры? Не смеют что ли командиры Чужие изорвать мундиры О русские штыки? " И вот нашли большое поле: Есть разгуляться где на воле! Так бесхитростно понимает солдат смысл выбора для решающего сражения Бородинского поля: есть где "разгуляться"! И в этой наивности - глубокая мудрость, ибо русскому крестьянину, волею судьбы ставшему воином, для победы достаточно чувствовать, знать, что от него зависит судьба России: Уж постоим мы головою За родину свою! Солдаты идут в бой за родину, повинуясь нравственному закону: "Как наши братья умирали! " В страшную минуту люди объединяются для защиты родины, забывают о сословных различиях. Солдат с любовью вспоминает о командире, погибшем в сражении: Полковник наш рожден был хватом: Слуга царю, отец солдатам.. .
«Климко йшов босий, у куцих штанчатах, старій матросці, що була колись голубою, а тепер стала сіра, та ще в дядьковій Кириловій діжурці. Тій діжурці, як казав дядько, було «сто літ і не рвалася вона лише тому, що зашкарубла від давньої мазути. Не брали її ні дощ, ні сніг, ані сонце… Уночі вона нахолоняла, а вдень аж димувала на сонці, пахла ще дужче і пекла плечі та спину».
«Жив… відколи осиротів».
«Це була найбільша радість Климка — покласти перед дядьком чепурно списані зошити, а самому заходитись поратися: винести миску з дьогтяною водою, витерти підлогу, де набризкано, і тихо, покрадьки, щоб дядько не обернувся, насипати йому юшки, якої сам і наварив,— гарячої та запашної. Про зошити він ніколи не боявся, бо тільки з письма інколи мав “посередньо”».
Дядько Кирило — Климку: «Ай, добра ж… У-у-у, такої не всяка й кухарка зварить…»
«Він отак би й виріс серед уквітчалих ночей, якби не настали ночі інші, ночі без вогнів… Од них віяло ліками, димом польових солдатських кухонь, гарячими на сонці уламками літаків і гармат».
«Доглядати за собою — зварити їсти, прибрати в хаті, випрати одежину — він умів і сам».
«Найстрашніше сталося тоді, коли він, перепочивши, підвівся, щоб іти, і впав: ноги не вдержали… Він злякався, став розтирати литки, стегна, бив по них кулаками і кричав: «Ану, йдіть! Ану, йдіть мені зараз!»
«…Йдучи з торбою за плечима понад парканами незнайомої вулиці, Климко згадував свою станцію, кожен день її життя і кожну годину…»
Климко — Наталі Миколаївні: «Не треба вам нічого промінювати, а переходьте — це ми для вас із Зульфатом удвох просимо,— переходьте жити до нас. Ми вам помагати будемо, маленьку глядітимемо…»
Климко — Зульфату: «Що, в нас картоплі є трохи та сала? Цього хоч би на два місяці хватило. А скоро зима. Зараз, поки тепло, треба йти. Харчів наміняємо по дорозі назад, молока, може…»
«Климко видлубав у кишені одну тридцятку і поклав бабусі у пеляну, а сам швидко пішов геть».
«А Климко висмикнув з торби надірвану плащ-палатку, розіпнув її в руках так, щоб затулити дівчину, і став роздивлятися, бурмочучи заклопотано перше, що стало йому на думку…»
«Пустіть її! Це моя сестра! Сестра моя, чуєте? Вона мені за матір!!»
«Я вам, тітонько, води наношу, дров нарубаю, чи ще щось зроблю, що скажете. Чесне слово! — Климко похапцем розкрутив дротинку на кишені і простяг жінці всі гроші, дивлячись на неї вгору хворими очима».
«Від переїзду вдарила довга автоматична черга. Климка штовхнуло в груди і обпекло так боляче, гостро, що в очах йому попливли червоногарячі плями. Він уп’явся пальцями в діж дурку на грудях, тихо ойкнув і впав»
Тітка Марина — Климку: «Де в тебе та й силочка береться, он скільки пройшовши голодний і холодний».
«Я прийду до вас, тітонько Марино. Як тільки не стане голоду, так і приїду або прийду. А зараз треба мені назад, мене там ждуть…»
«Німець таки достав його вже на льоту кулаком у груди… Климко спробував підвестися, але в грудях і в коліні заболіло, що він застогнав і поповзом, ковзаючи ліктем по грязюці й тягнучи за собою клунок, вибрався з калюжі».
«Климко йшов помалу, бо вкрай зморився зі своєю ношею. Мішок із сіллю та харчами він перев’язав пополам і ніс по черзі то на одному, то на другому плечі. В дощ він не зупинявся, щоб десь його переждати, а йшов, напнувшись надірваною плащ-палаткою, доки несли ноги».