За дивною іронією долі роман, який Сервантес створював як пародію, пережив усі «серйозні» літературні твори цього автора. Жебрак, однорукий, змучений Сервантес писав «Дон Кіхота» у в’язниці. Від відчаю до надії, від надії до смирення рухається протягом роману. М’який гумор, сумний сміх, трагікомічні ситуації і несподівана мудра серйозність складають фон, «пейзаж», на якому відбуваються пригоди героя.
Бідний дворянин Алонсо Кехано — старий романтик і ідеаліст. Все життя він прожив, не надто звертаючи увагу на реальність, тому що реальними для нього були літературні герої, шляхетні й безкорисливі лицарі, що б’ються з несправедливістю, що захищають честь своїх прекрасних дам. Нарешті, старою, Алонсо Кехано немов спохоплюється і вирішує сам пройти цей лицарський шлях. Нехай оточують його не прекраснодушні товариші, а грубі односельці з примітивним практицизмом і обмеженим здоровим глуздом. Нехай дебела Альдонса тільки в уяві Кехано — чиста і прекрасна дама. Нехай небезпеки надумані, замість драконів — вітряні млини, замість бойового коня — смирна безпородна шкапа, але справжніми були відвага, благородство, душевна краса і йодлінное лицарство Алонсо Кехано, чудового Дон Кіхота.
Поруч з Дон Кіхотом на віслюку трясеться його вірний супутник Санчо Панса, не прочитав в житті ні одного роману, але волею-неволею потрапив в самий великий з них .. Висока трагічна духовність і веселий, лукавий народний дух — сама дивна і вічна пара.
Роман Сервантеса потряс читачів і став не лише фактом історії літератури, але і фактором, що змінив її, який створив багато сюжети. Перекличку або спір з Сервантесом вже чотириста років ведуть письменники. Без нього не написав би свого Дон Кіхота — князя Мишкіна з «Ідіота» — Достоєвський. Герой роману Замятіна «Ми», у якого немає навіть імені, тільки номер, теж по-донкіхотський встає на боротьбу проти всіх. Двоїстість образу породжує двоїстість сприйняття. Слово «донкіхотство» часто вживається у значенні «безглузда боротьба з придуманими ворогами», «діяльність благородна, але приречена на невдачу», «геройський вчинок, заснований на невірних передумови». Глибоко пронизані цієї подвійністю багато книг братів Стругацьких, в яких розповідається про «прогрессорстве», благородної і безкорисливої до слаборозвиненим цивілізаціям.
Геніальні книги невичерпні, вони знову і знову змушують людей замислюватися про головне: про себе, про людську долю і долю людства. Вони як дзеркало, в якому кожен новий вік бачить себе.
Объяснение:
Манилов – сентиментальный помещик, первый «продавец» мертвых душ.
Гоголь подчеркивает пустоту и ничтожность героя, прикрытую сахарной приятностью облика, деталями обстановки его поместья. Дом М. открыт всем ветрам, повсюду видны жиденькие верхушки берез, пруд полностью зарос ряской. Зато беседка в саду М. высокопарно поименована «Храмом уединенного размышления». Кабинет М. покрыт «голубенькой краской вроде серенькой», что указывает на безжизненность героя, от которого не дождешься ни одного живого слова. Зацепившись за любую тему, мысли М. уплывают вдаль, в отвлеченные размышления. Думать о реальной жизни, а тем более принимать какие-то решения этот герой не Все в жизни М.: действие, время, смысл – заменены изысканными словесными формулами. Стоило только Чичикову облечь свою странную о продаже мертвых душ в красивые слова, и М. тут же успокоился и согласился. Хотя раньше это предложение казалось ему диким. Мир М. – это мир ложной идиллии, путь к смерти. Недаром даже путь Чичикова в затерявшуюся Маниловку изображен как путь в никуда. В М. нет ничего отрицательного, но нет и ничего положительного. Он – пустое место, ничто. Поэтому этот герой не может рассчитывать на преображение и возрождение: в нем нечему возрождаться. И поэтому М., наряду с Коробочкой, занимает одно из самых низких мест в «иерархии» героев поэмы.
