Образ Євгенія Онєгіна дуже суперечливий. Негативні риси його характеру — індивідуалізм, егоїзм, холодність, практична бездіяльність — поєднуються в нім з позитивними, такими, як "душі пряме благородство». У нім ми бачимо і ознаки прогресивності і обізнаності. Образ Євгенія Онєгіна типовий для описуваної в романі епохи, але в той же час він виділяється з середовища, до якого належить. Передусім його відрізняє "різкий, охолоджений розум», схильність до "уїдливої суперечки» і "жарту з жовчю навпіл». Він далекий від світського і провінційного дворянства, яке він перевершує своїм розумом, але його не можна віднести і до прогресивної молоді, оскільки у нього немає ідеалу в житті, до якого можна було б прагнути.Таким чином, Євгеній Онєгін стає "зайвою людиною». Належачи до світла, він зневажає його. Онєгін не знаходить свого істинного призначення і місця в житті, він обтяжується своєю самотністю. Говорячи словами Герцена, "Онєгін… зайва людина в тому середовищі, де він знаходиться, не маючи потрібної сили характеру, щоб вирватися з неї».
Крым цитаты Назло неистовым тревогам ты, дикий и душистый край, как роза, данная мне Богом, во храме памяти сверкай.О тиховейные долины, полдневный трепет над травой и холм - залет перепелиный... О странный отблеск меловой расщелин древних, где у края цветут пионы, обагряя чертополоха чешую, и лиловеет орхидея... О рощи буковые, где я подслушал, Пан, свирель твою!Воображаю грань крутую и прихотливую Яйлы и там - таинственную тую, а у подножия скалы - сосновый лес... С вершины острой так ясно виден берег пестрый - хоть наклонись да подбери. Там я не раз, весною дальней, встречал, как счастье, луч начальный и ветер сладостный зари... Там, ночью звездной, я порою о крыльях грезил... Вдалеке, меж гулким морем и горою, огни в знакомом городке, как горсть алмазных ожерелий, небрежно брошенных, горели сквозь дымку зыбкую, и шум далеких волн и шорох бора мне посылали без разбора за роем рой нестройных дум!Любил я странствовать по Крыму... Бахчисарая тополя встают навстречу пилигриму, слегка верхами шевеля. (...) И посетил я по дороге чертог увядший. Лунный луч белел на каменном пороге. В сенях воздушных капал ключ очарованья, ключ, печали, и сказки вечные журчали в ночной прозрачной тишине, и звезды сыпались над садом.Я видел мертвый город: ямы былых темниц, глухие храмы, безмолвный холм Чуфуткалэ... Небес я видел блеск блаженный, кремнистый путь, и скит смиренный, и кельи древние в скале.О заколдованный, о дальний воспоминаний уголок! Внизу, над морем, цвет миндальный, как нежно-розовый дымок, и за поляною поляна, и кедры мощные Ливана - аллей пленительная мгла (любовь любви моей туманной!), и кипарис благоуханный, и восковая мушмула...
