Стихотворение начинается с изображения занесенной сугробами деревни. В пейзажной зарисовке «снежного простора» безусловно господствуют светлые тона, и яркая белизна резко выделяется на фоне черных стен избы.
Интересен порядок образов, отраженных во втором катрене. Ряд начинается с пара, слетающего с губ в морозную погоду. Затем возникает изображение сходной реалии — дыма из трубы. Аналогия завершается паром, идущим от горячего самовара. Вместе с ним меняется и позиция рассказчика: сюжетным центром становится комната, а основными персонажами — дедушка, бабушка и ребята.
Внимание рассказчика сосредоточено на поведении юных обитателей избы, в описании которого изобилует лексика с семантикой положительных эмоций. Дети заняты беззаботной игрой, и вскоре они выбегают на двор в поисках новых забав. Вместе с ними перемещается и рассказчик, который с удовольствием описывает катание на санках и лепку снежного «великана». Восторг и веселье нарастают, что передается лексемами «криками», «хохочут», «кричат». Снеговик, шутливо именуемый «ребячьей грозой», оказывается в эпицентре увеселения. Озвучивается детская фантазия, вызвавшая взрыв смеха: разыгравшиеся сорванцы представляют снеговика живым схватить одного из них «в охапку».
Старшее поколение снисходительно и по-доброму относится к шуму, производимому внуками. Складывается гармоничная картина беззаботного радостного мира, наполненного детскими выдумками и увлекательной игрой.
Подобными интонациями проникнуто художественное пространство «Ветхой избушки», также включенной в зимний цикл поэтической книги. Повторяются отдельные образы и мотивы: «бабушка-старушка» следит из окна за шалунами-внуками, резвящимися на заснеженном дворе. В финале стихотворения звучит новая тема, связанная с ожиданием прихода весны.
Правда це чи ні, але кажуть, що на характер людини впливає вулиця, на якій він виріс. Ті порядки, закони чи просто звичаї, які існують чи навіть в яких брав участь на вулиці, назавжди залишаються в твоєму серці і ще десь глибоко в підсвідомості. Це дуже легко і дуже складно пояснювати. Спробую пояснити, те що легше. Є вулиці авторитетні, є давні чи нові, є центральні чи периферійні. Мені здається, багато залежить навіть від того, чи ходить по вашій вулиці трамвай, тролейбус чи маршрутка. Це все впливає на нас, але в який б — то навряд слід пояснювати. А чи варто? Нехай все залишиться такою собі романтичною таємницею у наших душах. Я народився і виріс на вулиці Бойовій. Мабуть, навіть таксисти не знають, де вона розташована. Це Дзержинський район, Олексіївка. Я живу в приватному секторі. Уся наша вулиця — то суцільні маленькі одноповерхові (рідко двоповерхові) будиночки і місцями хатинки. Взагалі, уся Олексіївка така. Але ближче до вулиці. Назва її, Бойова, трактується легко. У часи другої світової війни тут відбувалися численні бойові дії. Поруч знаходилося, як кажуть старі бабусі, навіть німецьке кладовище. Одразу після війни, район почав заселятися і назви вигадувалися дуже прості: Армійська, Штурмова,. Піхотна, Артилерійська, Бойова. Моя вулиця дуже красива. Це я кажу не лише тому, що вона моя, а й тому, що це справді так. У нас кожна вулиця має свою особливість: на одній квітнуть каштани, на іншій — яблуні. А, на нашій — абрикоси. Якби вулиці називали пізніше, то назви Абрикосова їй би не уникнути. Впродовж усієї вулиці ростуть абрикоси. Ледь не біля кожного двору. І коли на початку літа дерева цвітуть білими пелюстками, все навколо здається білим, наче це рай. Також наша вулиця має сквер — і там цих дерев безліч: абрикоси, вишні, каштани, сливи, клени, тополі. Але не в цьому головна його особливість. І навіть не в тому, що там часто збираються мешканці вулиці. Для мене він частка тієї території, де минуло моє дитинство. Саме там я ходив ще малечею з батьками, туди я просився погуляти, там бігала більшість дітей нашої вулиці. То були часи, коли я був найщасливішою людиною всесвіту. Я не мав проблем, складних обов'язків, ми всі — діти — робили те, чого бажало серце. Ми були такими безтурботними. У цьому сквері ми проводили цілий день, а якби вночі не хотілося спати, то і ніч. Піжмурки, футбол, ще якісь ігри, назви яких вже не пам'ятаю, — це все приваблювало нас, роблячи щасливими.
ЯКЩО ТИ З МІСТА: ————————————————————— Я живу на вулиці … . Вона знаходиться у великому місті. Обабіч вулиці піднімаються увись багатоповерхові будинки. Зовсім поруч знаходиться дитячий майданчик. Є ще майданчик з тренажерами. Ми з радістю проводимо там свій вільний час. Біля будинків ростуть дерева, тому в теплу пору вулиця особливо зелена і затишна. А ще на ній є моя рідна школа, нею я крокую на уроки. Мені подобається моя вулиця.
ЯКЩО ТИ З МІСТЕЧКА:
Я живу на вулиці …. Моє село невелике, тому має лише одну вулицю. На ній живуть мої родичі, сусіди. Обабіч вулиці розкинулись гарно доглянуті будинки, городи з рівними грядками, садки з багатьма фруктовими деревами. У селі живуть працьовиті люди. Середина вулиці пролягає через центр, де на постаменті велично стоїть наш Великий Кобзар. Поряд розміщені три магазини, ресторан, будинок молоді. Часто можна побачити велосипедистів, адже мешканці нашого села полюбляють цей вид транспорту. По дорозі мчать машини. Я люблю своє село, свою вулицю.
Стихотворение начинается с изображения занесенной сугробами деревни. В пейзажной зарисовке «снежного простора» безусловно господствуют светлые тона, и яркая белизна резко выделяется на фоне черных стен избы.
Интересен порядок образов, отраженных во втором катрене. Ряд начинается с пара, слетающего с губ в морозную погоду. Затем возникает изображение сходной реалии — дыма из трубы. Аналогия завершается паром, идущим от горячего самовара. Вместе с ним меняется и позиция рассказчика: сюжетным центром становится комната, а основными персонажами — дедушка, бабушка и ребята.
Внимание рассказчика сосредоточено на поведении юных обитателей избы, в описании которого изобилует лексика с семантикой положительных эмоций. Дети заняты беззаботной игрой, и вскоре они выбегают на двор в поисках новых забав. Вместе с ними перемещается и рассказчик, который с удовольствием описывает катание на санках и лепку снежного «великана». Восторг и веселье нарастают, что передается лексемами «криками», «хохочут», «кричат». Снеговик, шутливо именуемый «ребячьей грозой», оказывается в эпицентре увеселения. Озвучивается детская фантазия, вызвавшая взрыв смеха: разыгравшиеся сорванцы представляют снеговика живым схватить одного из них «в охапку».
Старшее поколение снисходительно и по-доброму относится к шуму, производимому внуками. Складывается гармоничная картина беззаботного радостного мира, наполненного детскими выдумками и увлекательной игрой.
Подобными интонациями проникнуто художественное пространство «Ветхой избушки», также включенной в зимний цикл поэтической книги. Повторяются отдельные образы и мотивы: «бабушка-старушка» следит из окна за шалунами-внуками, резвящимися на заснеженном дворе. В финале стихотворения звучит новая тема, связанная с ожиданием прихода весны.