Ще хочеться ласкавого тепла і сонячного світла, а вже стукає в віконце опалим листям і стиглими горіхами золота осінь. Вона приходить до нас з яскравими квітами, стиглими плодами, різнобарвним листям, запахами вологої землі і лісових грибів.
Рання осінь, дні блакитні і прозорі. Зранку виходиш під парасолькою і в капюшоні, а прямо біля самого ганку – велика калюжа.
Як красиво, як казково найкращі кравці одягають золоту осінь в свої вишукані вбрання! На стежки, газони, тротуари і лавки в парку падають і з тихим шерехом лягають різнокольорові листя з кленів, вишень, акацій і тополь. Стоїш як заворожений, а скажений вітер несе мертві листя у веселім танці.
Пізньої осені природа рідко згадує про свою чарівність. Вона холодна і млява. В небі нескінченною низкою пливуть сірі хмари, високі темні ялини відображаються в сірій річці. Холодно, сиро, тужливо. А про себе вже нагадує морозним вітром зла зима.
Зрізали вже в городах останню капусту, і зайцю стало нічого вкрасти. Полетіли спочатку граки і ластівки, за ними потягнулися жайворонки, чаплі, журавлі, гуси. Зяблики, синиці і блакитні сойки не відлітають в теплі краї, вони живуть в густих заростях ожини, шипшини або виноградної лози. Вони харчуються їх насінням і плодами, яскраво-червоними ягодами горобини та ще тим, чим ми, люди, підгодовуємо їх в цей важкий час. Звірі заготовляють їжу на зиму, змінюють вбрання, готують собі теплі житла.
А у селянина хіба мало справ восени? Дуже багато. Насамперед треба прибрати з полів урожай, та вкрити його в засіках, щоб добре зберігся. А ще треба заготовити дрова, без яких холоднечу не переживеш, сіно для худоби, гриби і ягоди, сходити на риболовлю та полювання. Треба запастися теплим одягом, тому умільці в'яжуть вовняні шкарпетки, светри, шарфи і рукавиці.
Як хороше під надійним прихистом свого будинку, і як не хочеться залишати теплу затишну кімнату! Наллєш собі чашку гарячого чаю, а мама вже напекла миску свіжих пончиків. Раптом дзвінок, а на порозі найкращий друг. Чого ще бажати людині!?
Роберт Иванович очарователен! Настоящий, душевный, искренний разговор, но разговор - стихами.
Прекрасно чувство ожидания нового, обновляющего порыва, чувство предвкушения этого "просыпания" любви.
Очень интимное, личное чувство; очень затаенное, глубокое, не конца сформулированное опасение, что любовь может пройти мимо, не настичь - и вот восторг, облегчение, неостывающая радость и распахнутая планета... Эхо таких эмоций звучит в стихотворении Рождественского.
Но эти строки - не только о всепоглащающем чувстве "для одного". Автор словно предсказывает, предвосхищает такой же эмоциональный накал у своего читателя - того, кто пока по-прежнему таится в ожидании любви и опасении ее неприхода:
"Не сможешь ты уйти от этого огня!
Не спрячешься, не скроешься -
Любовь тебя настигнет!"
Неспроста в другом своем стихотворении поэт писал, что он «в ответе за всех влюбленных».
Ну а вообще-то очень жаль, что в нашей системе образования учат комментировать, а не чувствовать стихи. Безнадежное это дело, на мой взгляд. Это просто разрушает обаяние поэзии и меняет в корне смысл обращения к ней.
И даже вредное - вредное своей подменой пусть пока неопределенных, смутных, но своих собственных чувств читателя на слова критиков - возможно, и правильные слова, но чужие.
Так и учатся наши милые дети - те самые, которые "какие хорошие выросли" - не доверять своим собственным чувствам, словам, себе...
