«Апельсины из Марокко» Василий Аксенов
Дивная книга о молодости и счастье. О празднике, охватившем огромный далёкий северный край: в некий порт Талый пришёл корабль, под завязку забитый апельсинами! И округа в радиусе 100 км приходит в движение: все транспортные средства, включая собачьи упряжки, мчатся в Талый, обгоняя друг друга, и в этом соревновании нет ни грамма злобы, страха не успеть, — нет, это общий праздник во славу апельсинов. Люди заезжают за друзьями и девушками и находят только записки: "Мы уехали за апельсинами". И вместе с апельсинами в этот ледяной край, который находится одновременно на Дальнем Востоке и Крайнем Севере, приходит весна. Апельсины — как солнце, их, может быть, даже можно вкручивать вместо лампочек.
Повествование ведётся от лица разных героев, и в фокус попадает множество лиц и судеб, и главное, что объединяет тут всех, — молодость и вера в жизнь. Есть в этом во всём и легкая тайная горчинка: в глубине души понимаешь, что этот мир обречён на скорое увядание, на гибель: нельзя всю жизнь жить в палатке, раз в несколько лет есть апельсины и считать, что жизнь прекрасна. Это хорошо в юности, а потом? Потом непременно захочется, чтобы, например, твои дети росли в тепле. А другим захочется выпить чего-то, кроме вечного почему-то "Чечено-ингушского" коньяка. А третьим захочется почаще видеть солнце. В общем, не вечным будет этот чудный энтузиазм комсомольской стройки. Не случайно тут только один персонаж, которому явно больше тридцати, — всеобщая любимица и общая "мама" Эсфирь Наумовна, которая, напившись (да, попивает, и у неё есть на то причины), начинает принимать пол своей столовой за палубу корабля, на котором когда-то ходила буфетчицей.
Но всё же главное: тут много каких-то милых искорок человеческой доброты, много остроумного обаяния в языке, много чудесных деталей и языковых оборотов вроде "и мы сошли на берег в город Петров, наш очередной Марсель". Тут люди дерутся, а потом, как истинные мушкетёры, проявив уважение к мужеству противника, идут вместе выпивать. Тут прибывших из Богом забытой самой далёкой точки объятого апельсиновой лихорадкой края пропускают без очереди. Тут встречаются персонажи вроде "галантного бича Костюковского". И вся книга пахнет снегом и апельсинами.
Зерня.
Як попрощається з землею грім
До березня, до голубої днини,
Ходімо в поле,
В полечко ходім,
Де зоряні згубилися стежини.
І подивуймося, коли мале зерня
Народить таїну, що стиглим стане хлібом.
Стріляє в небо, ніби променя,
Над нивою,
Над обрієм,
Над світом.
Гойдати буде вітер, бити грім,
Та наступу зернини – не збороти.
Ходімо в поле, в полечко ходім,
Щоб причаститись радістю роботи.
Форма входу
Пошук
Календар
« Грудень 2020 »ПнВтСрЧтПтСбНд 12345678910111213141516171819202122232425262728293031
Архів записів
2013 Листопад
2013 Грудень
2014 Січень
2014 Лютий
2014 Березень
2014 Квітень
2014 Червень
2014 Серпень
2014 Вересень
2014 Жовтень
2014 Листопад
2014 Грудень
2015 Січень
2015 Лютий
2015 Березень
2015 Квітень
2015 Травень
2015 Липень
2015 Серпень
2015 Вересень
2015 Жовтень
2015 Листопад
2016 Січень
2016 Лютий
2016 Березень
2016 Квітень
2016 Травень
2016 Липень
2016 Вересень
2016 Жовтень
2016 Листопад
2016 Грудень
2017 Січень
2017 Лютий
2017 Березень
2017 Серпень
2017 Вересень
2017 Жовтень
2017 Листопад
2017 Грудень
2018 Лютий
2018 Березень
2018 Квітень
2018 Жовтень
2019 Червень
2019 Листопад
2020 Січень
2020 Лютий
2020 Березень
2020 Травень
2020 Червень
2020 Липень
2020 Серпень
2020 Вересень
2020 Жовтень
2020 Листопад
2020 Грудень
Друзі сайту
Відділ освіти Білогірської РДА
Білогірський РМК
МОН України
Освітянська мережа України
Сайт мережі УРАН
Освітній портал Хмельниччини
ХОІППО
УЦОЯО
ВРЦОЯО
ЦІППО
ХОЦНТТУМ
МАН
Школа олімпійського резерву
Вчитель-новатор
Острів знань
АСУ Рейтинг
Самотнього п’яничку Бермана пов’язувало з дівчатами щире бажання до Він опікувався молодими художницями, бо того потребувала його душа. Не як досвідчений художник а як людина, що почуває себе самотньо, він поспішав знайти застосування своїм невитраченим батьківським почуттям. Берман щиро бажав полегшити дівчатам життя і хвилювався за них більше, ніж за самого себе. Головною мрією Бермана було створення картини, яку б визнали справжнім шедевром. Але життя закінчувалося, а мрія так і залишалася мрією.
Хвороба поступово знесилювала Джонсі, і її думки вже зверталися не на те, як одужати, а як полегшити життя своїй подрузі та старому художнику. Джонсі стала відмовлятися від їжі, бо заробляти на неї було дуже важко. Вона вже не мала сумніву, що скоро вмре і навіть намітила коли: як за вікном впаде останній листок з виноградної лози. Була пізня осінь, вітер та дощ за вікном кімнати зривав все більше і більше виноградних листків, все менше і менше надій залишалося у Джонсі на одужання.
Але останній листок витримував будь-яку негоду і не хотів злітати. Своєю стійкістю він додавав дівчині наснаги до життя. Хвороба потроху відступила, і Джонсі одужала. Та тільки набагато пізніше вона дізналася, що останній листок був не на лозі, а на протилежній стіні. Намалював його старий Берман, який не хотів, щоб надія залишала дівчину.
Невдовзі Берман помер від запалення легень, адже малював листок під проливною зливою, але помер з почуттям, що його життя не пройшло марно, що він все ж таки встиг намалювати справжній шедевр — останній листок на стіні, який врятував життя юній дівчині. І нехай цей шедевр був не такий, як зазвичай, але він став значніший, ніж усі шедеври людства, разом узяті.