1) Найголовнішого очима не побачиш. Треба цінувати те що у тебе вже є.
2)Діти завжди прагнуть швидко стати дорослими. Діти бажають незалежності та самостійності, щоб обирати свій шлях, будувати власне життя. Але надходить час — і дорослі мріють хоч на годину повернутися у дитинство, причому не тільки заради відпочинку від скрутних обставин, важкого обов'язку. Вони хочуть почути надійний захист батьків, поринути у тепло спогадів. Вони припадають, мов до джерела цілющої води, до свого дитинства, коли віриш у чудо, дивишся на світ не затьмареними буденністю очима, сприймаєш навколишнє щиро й відверто, коли ще не навчився брехати й змовчувати і живеш не здоровим глуздом та розрахунком, а серцем. Завмираючи, повертаються до такого знайомого задерикуватого хлопчика із здертими колінками або до дівчинки з кісками, немовби перевіряючи себе: який ти, чи зберіг чистоту душі й віру в добро, чи витримаєш їхні нескінченні "чому" та "як" і вимогливий, непідкупний погляд? Чи схвалить він тебе — себе, дорослого? Чи не втратив ти змогу розуміти його — себе — дитину?
Діти зневіряються у змозі деяких дорослих розуміти їх, перестали ділитися своїми проблемами та мріями, стали ховати, мов від чужаків, вогник свого яскравого життя.
Безперечно, у наш час космічних швидкостей і майже розумних механізмів можна все пояснити й розрахувати, не залишити жодної таємниці у світлі неонових ламп, посміятися з наївної віри в Діда Мороза. Але так добре й тепло на душі при мерехтливому вогнику свічки, що зберігають рожеві дитячі долоні, так чудово почути музику вітру й розмову далеких зірок!
Тож нехай поринуть зі сторінок книги мрії та напівзабуті дитячі враження, нехай знову стануть поруч вічні цінності.
Якось радісно і вдячно зустрічаєш на перших сторінках книги "удава, що проковтнув слона" — як перевірку на своє справжнє, не зверхнє розуміння світу, посміхаєшся скриньці з дірочками, де живе найкращий у світі баранець. По-доброму посміхаєшся присвяті книги з поясненням і виправленням автора — присвяті другові, "коли той був маленьким"...
Хлопченя з блакитними очима та золотавим волоссям своїм серйозним проханням владно втручається у наше життя, як добра казка, що приходить на до у скрутну хвилину, як цілюща вода дитинства, що очищає душу. Він дасть надію та сили, які відкривають у пустелі криниці, які дарують зорі, що можуть дзвінко сміятися.
"У него не сердце,а кусок льда"-так можно сказать о человеке,который не умеет сострадать,не умеет сопереживать,не подчиняется простым человеческим чувствам. Такие люди встречаются нечасто в нашей жизни,ведь у каждого человека есть какие-то переживания,но все же...Такое бывает например,если человек старается свои чувства скрыть и совсем о них забывает. Для него не существует правил общения и взаимодействия с людьми, он может убить и даже не задуматься об этом,он может сказать что-то обидное и не извениться,но самое страшное,что его не будет мучить чувство вины.Нужно ли приводить примеры таких людей?Я думаю,что да.Это будет полезно тем,кто все еще раздумывает над тем,глушить ли свои чувства или нет.Бывает,что такие герои встречаются в литературных произведениях.Но они не бывают вовсе бесердечными,даже у самого отрицательного героя есть чувства.Например,в трагедии А.С.Пушкина "Моцарт и Сальери",Сальери отравив Моцарта,чувствует не вину,а некое облегчение потому,что наконец осуществил то,что давно задумывал.Но и он долго не решался убить.Хотя в конце заглушил чувства и совершил задуманное преступление.
Холодный--тёплый