Роман “Герой нашего времени” — самое зрелое и крупное произведение Михаила Юрьевича Лермонтова, вдумчивого писателя-философа. Главный герой романа — Григорий Александрович Печорин — достойное продолжение пушкинского Онегина и следующий за ним в галерее “лишних людей”.
Печорин — молодой аристократ, активно вмешивающийся в окружающую жизнь. С первых же страниц романа перед нами предстает герой, неравнодушный, любознательный, желающий взять от жизни как можно больше. Вначале мы не понимаем мотивов его поступков, нас удивляет необычная эксцентрическая натура молодого человека. Печорин крадет понравившуюся ему девушку, не думая о тех действиях, которые могут последовать за этим поступком. Он искренне верит, что влюблен в “деву гор”, что эта любовь станет мостиком, по которому герой сможет перейти в новую для него, полную смысла, жизнь: “Когда я увидел Бэлу в своем доме, когда в первый раз, держа ее на коленях, целовал ее черные локоны, я, глупец, подумал, что она ангел, посланный мне сострадательной судьбою...” Но вскоре Григорий Александрович понимает тщетность надежд: “Я опять ошибся: любовь дикарки немногим лучше любви знатной барышни”,— признается он Максиму Максимычу.
Гринев - это главный герой рассказа. Ему 17 лет, он русский дворянин, только что поступивший на военную службу. Одно из основных его качеств - искренность. Лучшие черты Гринева, обусловленны происхождением и воспитанием, его безошибочное нравственное чутье ярко прявляется в минуты испытаний,решающих поворотов судьбы и ему с честью выходить из самых трудных ситуаций. Оказавшись в критической ситуации, он стремительно изменяется, вырастает духовно и нравственно.
Гринев не злопамятен, он искренне мирится с Швабриным. Ему не свойственно злорадство. Уезжая из Белогорской крепости, с освобожденной по приказу Пугачева Машей, он видит Швабрина и отворачивается, не желая «торжествовать над униженным врагом».
Коли я читаю новели Рея Бредбері, у мене виникає якесь тяжке відчуття. Він спонукає мене замислюватися над багатьма проблемами нашого земного існування і майбутнім планети Земля та її «хазяїв». Письменник, намагаючись уявити майбутнє планети людей, настроєний дуже песимістично. Людство, з точки зору Бредбері, само собі вкорочує життя, гублячи свій дім, руйнуючи красу Землі, маленького куточку Всесвіту, створеного Богом для щастя людини.
Поринаючи з перших рядків в зміст новели, відчуваєш жах. Планета спотворена останньою війною. Міста зруйновано, доріг немає, земля пересичена радіоактивними брудом так, що вночі світиться. Люди в якомусь лахмітті, брудні. Вони ненавидять своє минуле, ненавидять і теперішнє. У них нема майбутнього. Що ж у них залишилось? Тільки якісь сумнівні дикі радощі доруйнувати те, що залишилося від цивілізації. Люди з ранку займають чергу, щоб плюнути на відстані в картину «Мона Ліза», яку тримають поліцейські і слідкують за тим, щоб в неї не кидали камінням. Жінка на полотні дивилась на цей натовп навівлюдей і всміхалась таємничо-печально. Хлопець теж дивився на її посмішку, і серце його калатало у грудях, а в душі звучала музика. Більше жоден у черзі не відчував того, що відчував цей хлопчик. Вона красою своєю пробудила в серці дитини почуття, які у дорослих давно вмерли. Він не міг ганьбити красу. А дані взагалі мерзенна сцена: влада постановила віддати портрет місцевим жителям на знищення. Це апофеоз відлюдності. «У натовпі вили, а руки клювали портрет, мов голодні птахи.» Тому вдалось у цьому дикому натовпі вирвати і собі шматок картини.
Ховаючи його, він стиснув руку біля грудей. Схлипуючи, Том побіг туди, де тепер був його дім, якщо залишки силосної башти можна було ним назвати… Сім’я зустріла його хропінням та стусанами спросоння. У місячному сяйві Том розтулив пальці, розглядів шматок замальованого полотна і побачив Посмішку. Вона лежала на його долоні. Хлопчина дивився на неї і повторював про себе: «Посмішка, чудова посмішка…»
Закривши очі, Том продовжував бачити її в темряві. Ласкава, лагідна, вона була там і тоді, коли він заснув. А світ був мовчазний… Так закінчується оповідання. Страшна кінцівка, безутішна, як темна ніч… Але автор ніби залишає шматочок надії. Вона, надія, живе в серні дитини. Воно ще не стало таким жорстоким, як у дорослих, воно ще відгукується на красу, воно ще жадає добра, любові, злагоди і відновлення. Наполегливо звучить в цьому оповіданні думка Достоєв-ського «Краса врятує світ». Бредбері стверджує, що у людства є надія. І вона в дітях, психіка яких ще не спотворена прагненням руйнування і знищення. Але ж як мало залишається таких чистих душ і серед дітей. Сучасність лякає мене привидами — відлюдками, яких змалював в майбутній долі людства письменник. Не дай нам, Боже, дожити до таких часів!