Кажуть, шедеври світової літератури близькі і зрозумілі кожному читачеві, незалежно від віку, статі чи національності. Безумовно, це правда. Але, читаючи твори Омара Хайяма, Гафіза, Рудакі я зі здивуванням відзначив, що навіть європейська література зрозуміліша нам, ніж твори азійських авторів. Тут дається взнаки абсолютно інакший б світосприйняття, інакше ставлення до світу, до життя…
Рубаї Омара Хайяма — це лаконічні поетичні твори, які у сукупності своїй створюють гармонійну та цілісну картину світобачення митця. Аби краще зрозуміти рубаї, я прочитав кілька джерел, присвячених культурі часів Омара Хайяма. І тоді я дізнався, що його творчість не є такою, здавалося б, однозначною, як нам може здатися на перший погляд. Існує гіпотеза, що у своїх поезіях автор «зашифровує» особливу філософію суфіїв. Суфізм — це така собі напіврелігія, наполегливе філософське вчення. За твердженням деяких істориків та літературознавців Омар Хайям сповідував суфізм, а образи , троянди у його творах — позначення особливої енергії, якою сповнюється віруюча людина, людина, Бога. Дізнавшись про цю версію, я зовсім по-новому подивився на рубаї… Напевно, не знайомий із суфійською філософією читач не зрозуміє зміст, вкладений у ці віршовані рядки, але серед творів Омара Хайямі багато таких, що зображують його ставлення до життя, до людини без глибинних алегорій, вони справді зрозумілі і цікаві будь-якому читачеві.
Читаючи рубаї, я відзначив особливе ставлення автора до життя. Відомий постулат про те, що треба жити сьогоденням, звучить у віршах Омара Хайяма різним мотивом:
Твій ворог — небеса коловоротні.
Без друзів ти, всі дні твої самотні.
Будь сам собою, не гадай про завтра, В минуле не дивись, живи СЬОГОДНІ!
Східним народам завжди було притаманне особливе ставлення до смерті, інший світ вони сприймали зовсім не так, як європейці чи слов’яни. Для героя Омара Хайяма смерть — це перехід у стан спокою та гармонії, припинення земної суєти, кінець несправедливості та страждання: «Не з тих я, хто тремтить, коли в могилу гляне. Той світ надійніший за це життя обманне». Але і таке ставлення в жодному разі не призводить до байдужості до земного життя, навпаки: несправедливість світу хвилює ліричного героя:
«Якби мені до рук — скрипки Долі,
Я розписав би їх по власній волі!
Із світу вигнав би всі смутки, болі…»
Образність віршів Омара Хайяма теж трохи незвичайна для нас, метафори незвичні, але настільки оригінальні, що я мимохіть зупинявся і перечитував кілька разів ці вишукані порівняння. Автор називає свою кохану небесною царицею; окремі метафори по-справжньому вражають нас своєю красою:
«Душа — напій в прозорій чарі тіла»;
«…в ступі Неба нас потовчено до тла»…
Стільки часу минуло з моменту створення поезій Омара Хайяма, але закладений у них повчальний зміст «не застарів» анітрохи. Ліричний герой цих творів вчить нас жити сьогоденням, цінувати радощі повсякденного життя, захоплюватись красою людських почуттів:
Любов — це сонечко, що всесвіт огріває,
Любов — чудесний птах, що в квітнику співає.
Напевно, більшість погодиться, що твори Омара Хайяма здаються нам , такою собі літературною екзотикою. Особливий світогляд, незвичайні стилістичні фігури, навіть жанрова форма — особлива. Але, якщо вміти читати уважно, сприймаючи думку та почуття автора такими, якими він вкладав їх у кожне своє слово, важко не: закохатися у поезію Омара Хайяма, де поверхова поважність і своєрідне епікурейство переплітаються з глибокою філософією, «риси і образи — із повчальним змістом, а деякі рядки по-справжньому непідвладні часові через свою глибину та мудрість, закладену в них:
Хай кожна мить, що в вічність промайне,
Тебе вщасливлює, бо головне,
Що нам дається тут, — життя: пильнуй же!
Як ти захочеш, так воно й мине.
это заключительная часть великого романа. в ней заканчивается сюжетная линия произведения и наступает развязка взаимоотношений главных героев.
рассказчик вновь встречается с уже 26-летним онегиным. перед этим онегин долгое время путешествовал, но и это ему надоело, и вот, «он возвратился и попал, как чацкий, с корабля на ». на вечере появляется с генералом, которая привлекает всеобщее внимание публики. в светской евгений узнает татьяну. спрашивая у знакомого князя, кто эта женщина, онегин узнает, что она жена этого князя и действительно татьяна ларина. когда князь подводит онегина к женщине, татьяна совершенно не выдает своего волнения, тогда как евгений потерял дар речи. онегин не может поверить, что это та самая девочка, которая когда-то писала ему письмо.
с утра евгению приносят приглашение от князя – татьяны. онегин, встревоженный воспоминаниями, с нетерпением едет в гости, однако «величавая», «небрежная законодательница зал» словно не замечает его. не выдержав, евгений пишет женщине письмо, в котором признается ей в любви, завершая послание строками:
«всё решено: я в вашей воле,
и моей судьбе».
однако ответа не приходит. онегина снова «поймала» «жестокая хандра», он вновь заперся в кабинете и начал много читать, постоянно думая и мечтая о «тайных преданьях, сердечной, темной старины».
в один из весенних дней онегин без приглашения отправляется к татьяне. евгений застает женщину горько плачущую над его письмом. мужчина падает к ее ногам. татьяна просит его встать и напоминает евгению как в саду, в алее она смиренно выслушала его урок, теперь же ее очередь. она говорит онегину, что тогда она была в него влюблена, но нашла в его сердце лишь суровость, хотя и не винит его, считая поступок мужчины благородным. женщина понимает, что сейчас она во многом интересна евгению именно потому, что она стала видной светской . на прощание татьяна говорит:
«я вас люблю (к чему
но я другому отдана;
я буду век ему верна»
и уходит. евгений «как будто громом поражен» словами татьяны.
