Олег Ольжич – син відомого українського поета Олександра Олеся (справжнє прізвище – Кандиба) – прославився як поет, публіцист, вчений-археолог, історик, громадський і політичний діяч. Після 1923 року він живе і працює в еміграції в Берліні, Празі, викладає в Гарвардському університеті Америки. У творчому доробку письменника – кілька поетичних збірок (“Рінь”, “Вежі”, “Підзамчя”), оповідання для дітей “Рудько”, публіцистичні статті, наукові дослідження з археології. Творчий стиль Ольжича як поета близький до поетики неокласицизму. Його найбільше цікавили образи минулих епох, адже він був істориком. У його поезіях оживають античні боги і герої – Андромаха, Гектор, галли; борці за волю України під синьо-жовтими стягами і ті, хто йдуть з ними на прю, борючись із “своїм невблаганним сумлінням”. Творче кредо Олег Ольжич висловив у лаконічному за формою (усього 8 рядків) вірші “Господь багатий нас благословив”. У жодну з названих збірок цей вірш не увійшов. Він, як і ряд інших його поезій (“Пророк”, “Ясне мерехтіння кіна”…), є зразком інтелектуально-філософського осмислення буття. Поезія перегукується також із творами, у яких звучить ідея жертовності за національне визволення України (цикл “Незнаному Воякові”, “Городок 1932”). Недаремно Олег Ольжич мав славу українського націоналіста, власне, через це він і змушений був емігрувати. Не здійснилась за коротке життя поета його мрія – бачити Україну самостійною, незалежною державою. У 1944 році Ольжич був закатований фашистами у концтаборі Заксенхаузен (неподалік Берліна). Німецьким загарбникам, як і поневолювачам з боку радянської Росії, не хотілося бачити Україну вільною. І ті, і ті готували для неї ярмо. Вона була джерелом робочої сили, багатим на природні копалини краєм, місцем, де можна поживитись плодючими землями, деревиною. Одна тоталітарна система повстала проти іншої, і в цій борні такими необхідними для самосвідомого українця стали господні “дари”, яких не зможе відняти ніхто: Любов і творчість, туга і порив, Відвага і вогонь самопосвяти!
Однажды после работы я лёг однохнуть, и только закрыв глаза услышал раздражающий шум дрели. Звук не прекращался. Я знал, что моц сосед Алексей что- то чинит. Но мне, как уставшему человеку было всё равно. Я вышел в коридор, позвонил в дверь и увидел добродушное лицо Алексея. Я накричал на него лишь за то, что он не даёт мне отдохнуть. Он сразу поник, извинился и закрыл дверь. Позже выяснилось, что он собирал кроватку для своей маленькой дочки. Когда я вернулся домой, я понял что был не прав. Всё таки худое дело- обидеть соседа!
Однажды мальчик начал завидовать другим что у них новые телефоны. И решил солгать что потярял свой чтобы ему купили новый. А сам старый телефон вечером после школы тайком положил в шкаф пока дома не кого не было. Когда пришли родители он сказал: я его потярял! Тогда купили новый телефон и в первый день школы его украли мальчик пришёл домой к тому времени родители нашли старый телефон. Он хотел сказать что новый украли но ему не поверели и остался со старым. Больше ему не верели и говорили кто вчера солгал тому и завтра не поверят!
У творчому доробку письменника – кілька поетичних збірок (“Рінь”, “Вежі”, “Підзамчя”), оповідання для дітей “Рудько”, публіцистичні статті, наукові дослідження з археології. Творчий стиль Ольжича як поета близький до поетики неокласицизму. Його найбільше цікавили образи минулих епох, адже він був істориком. У його поезіях оживають античні боги і герої – Андромаха, Гектор, галли; борці за волю України під синьо-жовтими стягами і ті, хто йдуть з ними на прю, борючись із “своїм невблаганним сумлінням”.
Творче кредо Олег Ольжич висловив у лаконічному за формою (усього 8 рядків) вірші “Господь багатий нас благословив”. У жодну з названих збірок цей вірш не увійшов. Він, як і ряд інших його поезій (“Пророк”, “Ясне мерехтіння кіна”…), є зразком інтелектуально-філософського осмислення буття. Поезія перегукується також із творами, у яких звучить ідея жертовності за національне визволення України (цикл “Незнаному Воякові”, “Городок 1932”). Недаремно Олег Ольжич мав славу українського націоналіста, власне, через це він і змушений був емігрувати.
Не здійснилась за коротке життя поета його мрія – бачити Україну самостійною, незалежною державою. У 1944 році Ольжич був закатований фашистами у концтаборі Заксенхаузен (неподалік Берліна). Німецьким загарбникам, як і поневолювачам з боку радянської Росії, не хотілося бачити Україну вільною. І ті, і ті готували для неї ярмо. Вона була джерелом робочої сили, багатим на природні копалини краєм, місцем, де можна поживитись плодючими землями, деревиною. Одна тоталітарна система повстала проти іншої, і в цій борні такими необхідними для самосвідомого українця стали господні “дари”, яких не зможе відняти ніхто:
Любов і творчість, туга і порив,
Відвага і вогонь самопосвяти!