перше книга «Чайка Джонатан Лівінгстон» побачила світ досить давно — ще в 1970 році, але, на мою думку, ця дивовижна історія дуже цікава для наших сучасників. Сьогодні такі книги називають «мотиваційними», але коли автор її писав, напевно, такого поняття ще не існувало. Проте тема прагнення людини знайти себе й своє покликання, безперечно, буде актуальною завжди. Адже; за словами автора, це легенда про Джонатана-Чайку, «який живе в кожному з нас».
У повісті йдеться про те, як один птах понад усе любив літати, причому дуже високо й швидко, за що був засуджений іншими чайками й вигнаний зі зграї. Усі, зокрема батьки Джонатана, стверджували що його заняття — це марна витрата енергії й сил. Але він настільки мріяв про польоти, що не міг від них відмовитися навіть заради близьких. «Швидкість — це міць, швидкість — це радість, швидкість — це просто краса», — так розуміє своє захоплення Джонатан. Він замислюється над тим, чому оточення не підтримує його, чому важче за все на світі — змусити птаха повірити в те, що він вільний: «Єдине, що його смутило, — це не самотність, а те, що чайки відмовилися повірити в чарівну красу польоту, хоча їм варто було тільки відкрити очі, щоб її побачити».
Головний герой, самотній вигнанець, незважаючи ні на що, іде до своєї мрії, займається улюбленою справою, удосконалюється в ній й незабаром знаходить чайок-однодумців: «Чайки, що мешкали тут, були близькі йому по духу. Всі вони жили заради того, щоб досягати нових висот у головній справі свого життя — у польоті. Це були просто дивовижні птахи, і кожен з них тренувався щодня, багато годин поспіль, вивчаючи все нові та нові таємниці повітроплавання». Потім він виховує молоде покоління птахів, які також прагнуть бути не такими, як усі. «Він навчився літати й не шкодував, що йому довелося сплатити за де таку ціну. Джонатан зрозумів, що тільки нудьга, страх і злість скорочують життя чайок; а сам він був вільним від цього тягаря й тому прожив довгий щасливий вік».
Твір, безумовно, алегоричний. День за днем мільйони людей живуть, як галасливі птахи: їдять, сваряться, не замислюючись, навіщо вони в цьому світі, не відчуваючи любові й не пізнавши доброти. Більшість із них готова затаврувати й знищити того, хто не такий, як вони. А чайка на ім’я Джонатан Лівінгстон — це образ людини, яка не злякалася конфлікту із сірою масою, не склала крильця, а пішла за мрією й зуміла досягти неймовірних висот. Автор повісті нагадує нам: у тебе все вийде, якщо точно знаєш, чого хочеш. Іти до мети боляче, важко, але треба не боятися нового! Адже нас обмежує лише те, що ми не вміємо повірити в здійсненність нашої мрії.
Після прочитання книги Річарда Баха «Чайка Джонатан Лівінгстон» хочеться розправити власні «крила» й звернути гори. Адже твір навчає нас не боятися бути не такими, як всі, крок за кроком, падаючи й підводячись, наполегливо прямувати до мети.
М.ю.лермонтов- поэт, прозаик, драматург, родился в 1814 году, в ночь с 14 на 15 мая в семье отставного офицера юрия петровича и марии михайловны, представительницы знатного рода, которая скончалась, когда мальчику было 2 года. её смерть стала серьёзной психологической травмой для будущего поэта, а усугубили её конфликтные отношения между отцом и бабушкой по материнской линии, е.а.арсеньевой. она забрала мальчика к себе в имение, в пензенскую губернию, с.тарха'ны, и детство лермонтова прошло именно там. михаил рос, обласканный любовью и заботой, получил хорошее образование, однако, будучи ребёнком эмоциональным, романтичным, болезненным, не по развитым, он пребывал, по большей части, в грустном настроении, в на внутреннем мире. в возрасте 10 лет он впервые попал на кавказ, с которым окажется связанной вся его биография. с детских лет михаил проникся особыми чувствами к этому краю, тем более что впечатления от пребывания там были украшены первой влюблённостью. в нём рано появились способности к стихосложению: сохранились стихи и даже поэмы, написанные им в 14-летнем возрасте. в пятигорске лермонтов вращался в кругу давних знакомых, молодёжи, придававшейся светским развлечениям. среди них был отставной майор мартынов, с которым лермонтов некогда учился в школе гвардейских юнкеров. острый на язык поэт не раз язвительно высмеивал его позёрство, напыщенность и драматизм манер. размолвка между ними закончилась 27 июля 1841 года, дуэлью, в которой, находящийся в расцвете жизненных и творческих сил поэт, не придавший значения серьёзности намерений своего противника, был убит наповал. друзья хлопотали, чтобы он был погребён по церковным обычаям, однако это не представлялось возможным. прах м.ю. весной 1842г. в тарханы и похоронили в фамильном склепе. наследие лермонтова, состоявшее из порядка трёх десятков поэм, четырёх сотен стихотворений, ряда прозаических, драматических произведений, было опубликовано, главным образом, уже после смерти автора. за короткие 13 лет творческой биографии поэт внёс неоценимый вклад в как автор исключительной по разнообразию тем и мотивов лирики; его творчество завершило развитие национальной романтической поэмы, создало для реалистического романа хiхвека.
Ноздрев — молодцеватый 35-летний «говорун, кутила, лихач»; третий по счету помещик, с которым Чичиков затевает торг о мертвых душах. Знакомство происходит в 1-й главе, на обеде у прокурора; возобновляется случайно — в трактире (гл. 4). Чичиков направляется от Коробочки к Собакевичу. Ноздрев, в свою очередь, вместе с «зятем Межуевым» возвращается с ярмарки, где пропил и проиграл все, вплоть до экипажа. Н. немедленно заманивает Чичикова к себе в имение, попутно аттестовав Собакевича «жидомором», а самого героя романа (не слишком охотно соглашающегося последовать за Н.) — Оподелдоком Ивановичем. Привезя тестей, немедленно ведет показывать хозяйство. Начинает с конюшни; продолжает волчонком, которого кормят одним лишь сырым мясом, и прудом, где (по рассказам Н., неизменно фантастическим) водятся щуки, каждую из которых под силу вытащить лишь двум рыбакам. После псарни, где Н. среди собак выглядит «совершенно как отец семейства», гости направляются на поле; тут русаков конечно же ловят руками. Плюшкин — пятый и последний из «череды» помещиков, к которым Чичиков обращается с предложением продать ему мертвые души. В своеобразной отрицательной иерархии помещичьих типов, выведенных в поэме, этот скупой старик (ему седьмой десяток) занимает одновременно и самую нижнюю, и самую верхнюю ступень. Его образ олицетворяет полное омертвение человеческой души, почти полную погибель сильной и яркой личности, без остатка поглощенной страстью скупости, но именно поэтому воскреснуть и преобразиться. Собакевич - четвертый (после Ноздрева, перед Плюшкиным) «продавец» «мертвых душ»; наделен могучей «природой» — в 7-й главе жалуется председателю палаты и Чичикову на то, что живет пятый десяток, а не болел ни разу — и за это придется когда- нибудь «заплатить»; аппетит соответствует его могучей натуре — в той же главе описано «поедание» им осетра в 9 пудов.
перше книга «Чайка Джонатан Лівінгстон» побачила світ досить давно — ще в 1970 році, але, на мою думку, ця дивовижна історія дуже цікава для наших сучасників. Сьогодні такі книги називають «мотиваційними», але коли автор її писав, напевно, такого поняття ще не існувало. Проте тема прагнення людини знайти себе й своє покликання, безперечно, буде актуальною завжди. Адже; за словами автора, це легенда про Джонатана-Чайку, «який живе в кожному з нас».
У повісті йдеться про те, як один птах понад усе любив літати, причому дуже високо й швидко, за що був засуджений іншими чайками й вигнаний зі зграї. Усі, зокрема батьки Джонатана, стверджували що його заняття — це марна витрата енергії й сил. Але він настільки мріяв про польоти, що не міг від них відмовитися навіть заради близьких. «Швидкість — це міць, швидкість — це радість, швидкість — це просто краса», — так розуміє своє захоплення Джонатан. Він замислюється над тим, чому оточення не підтримує його, чому важче за все на світі — змусити птаха повірити в те, що він вільний: «Єдине, що його смутило, — це не самотність, а те, що чайки відмовилися повірити в чарівну красу польоту, хоча їм варто було тільки відкрити очі, щоб її побачити».
Головний герой, самотній вигнанець, незважаючи ні на що, іде до своєї мрії, займається улюбленою справою, удосконалюється в ній й незабаром знаходить чайок-однодумців: «Чайки, що мешкали тут, були близькі йому по духу. Всі вони жили заради того, щоб досягати нових висот у головній справі свого життя — у польоті. Це були просто дивовижні птахи, і кожен з них тренувався щодня, багато годин поспіль, вивчаючи все нові та нові таємниці повітроплавання». Потім він виховує молоде покоління птахів, які також прагнуть бути не такими, як усі. «Він навчився літати й не шкодував, що йому довелося сплатити за де таку ціну. Джонатан зрозумів, що тільки нудьга, страх і злість скорочують життя чайок; а сам він був вільним від цього тягаря й тому прожив довгий щасливий вік».
Твір, безумовно, алегоричний. День за днем мільйони людей живуть, як галасливі птахи: їдять, сваряться, не замислюючись, навіщо вони в цьому світі, не відчуваючи любові й не пізнавши доброти. Більшість із них готова затаврувати й знищити того, хто не такий, як вони. А чайка на ім’я Джонатан Лівінгстон — це образ людини, яка не злякалася конфлікту із сірою масою, не склала крильця, а пішла за мрією й зуміла досягти неймовірних висот. Автор повісті нагадує нам: у тебе все вийде, якщо точно знаєш, чого хочеш. Іти до мети боляче, важко, але треба не боятися нового! Адже нас обмежує лише те, що ми не вміємо повірити в здійсненність нашої мрії.
Після прочитання книги Річарда Баха «Чайка Джонатан Лівінгстон» хочеться розправити власні «крила» й звернути гори. Адже твір навчає нас не боятися бути не такими, як всі, крок за кроком, падаючи й підводячись, наполегливо прямувати до мети.
Объяснение: