Назовем основные события третьего действия. Прочитаем еще раз характеристику Хлестакова, данную Гоголем в «Замечаниях для господ актеров» . Как оправдывается эта характеристика в сцене вранья Хлестакова? Каковы особенности речи Хлестакова? Как эти особенности его характеризуют? Почему чиновники верят болтовне Хлестакова? Что можно сказать о жене и дочери Городничего? В каких сценах третьего действия с особенной силой проявился юмор Гоголя?
События, изображенные в третьем действии, очень важны в развитии конфликта. И здесь борьба между участниками конфликта (Городничий - Хлестаков) ведется «наоборот» , вопреки здравому смыслу: Хлестаков понял, что его принимают за какое-то важное лицо, и рассказом о своей столичной жизни старается напустить на себя еще больше важности. Он завирается до такой степени, что полностью разоблачает себя. Хлестаков с самой первой встречи с Городничим ведет себя глупо, как человек «без царя в голове» , а в сцене вранья это его качество раскрывается с наибольшей силой. И, казалось бы, теперь чиновники или хотя бы Городничий как самый умный из них должны были понять свою ошибку, а они ничего не поняли: так велик их страх наказания за свои грехи. Городничий, все время старающийся проникнуть в сущность характера Хлестакова, понимает, что тот по молодости многое наврал, но продолжает верить, что перед ним ревизор, и потому отдает новые приказания: не впускать в дом тех, кто придет с жалобой на него или будет хотя бы похож на того, кто может й развитие нелепого конфликта продолжается, напряженность комедийного действия растет.
Вспомним все действия Городничего от завязки конфликта до сцены сватовства Хлестакова за Марью Антоновну. Какой целью определяются все действия Городничего и его подчиненных? Каков результат их деятельности? Сцена сватовства (действие 4, явл. 12 - 16) и сцена торжества Городничего (действие 5, явл. 1-7) - это кульминация конфликта: Городничий как герой, ведущий действие, добился большего, чем хотел, он не только сумел скрыть от ревизора свои преступления, но даже «породнился» с ним.
Перечитаем еще раз заключительные сцены комедии. Что смешного в сцене чтения письма? Какие чувства Городничего выражены в его заключительном монологе? К кому обращены слова Городничего: «У, щелкоперы, либералы проклятые!» ?
Сценой чтения письма Хлестакова господину Тряпичкину закончилось комедийное действие, развязался конфликт. Что должны были бы теперь сделать Городничий и другие чиновники с точки зрения здравого смысла? Они должны были бы вспомнить, что едет настоящий ревизор, о котором сообщил в письме Городничему его родственник. А они не вспомнили. Поэтому последнее явление - сообщение жандармского офицера о приезде ревизора - это катастрофа: к приезду настоящего ревизора Городничий и его подчиненные оказались совершенно не готовы.
Объяснение:
1. Тучи – это странники, у них нет родины, чувства дружбы и изгнания они не знают. У поэта всё совсем наоборот – у него есть друзья, родина и в принципе всё то, чего нет у туч.
2. Он называет тучи изгнанниками, но и сам себя к ним относит. Поэт ассоциирует себя с тучами.
Лермонтов чувствует то, что тучки не могут. Он мучается.
3. В стихотворении север называется “милым”, а юг просто “стороной южной”. Автор явно испытывает более тёплые чувства к северу
Объяснение:
1. Тучи – это странники, у них нет родины, чувства дружбы и изгнания они не знают. У поэта всё совсем наоборот – у него есть друзья, родина и в принципе всё то, чего нет у туч.
2. Он называет тучи изгнанниками, но и сам себя к ним относит. Поэт ассоциирует себя с тучами.
Лермонтов чувствует то, что тучки не могут. Он мучается.
3. В стихотворении север называется “милым”, а юг просто “стороной южной”. Автор явно испытывает более тёплые чувства к северу
Вірш “Мій дух як ніч …” відноситься до циклу “Єврейські мелодії”, Байрон створив його під враженням від Старого Завіту Біблії, якою тоді захопився. Відомі біблійні історії зацікавили їх стільки драматизмом зображених подій, скільки почуттями і пристрастями, що вирують в душах біблійних героїв. Поет переспівав старозавітні історії, наповнивши їх суто романтичним духом, настроями самотності, відчаю і мужності випав у важких випробуваннях, посланих долею. Цей цикл близький до “східних поем”. Ліричний герой ніби хоче висловити біль свого серця, споглядаючи руїни колишніх ідеалів і радощів.
Сюжетною основою вірша “Мій дух як ніч …” історія старозавітних царя Саула і співака Давида. За біблійною традицією Саул – уособлення правителя, який отримав владу Божою волею, але став неугодним Господу, тому що відвернувся від нього. Спочатку він навіть відмовляється від царської пошани, сам працює на власному полі, а потім прибирає собі все більше владних повноважень і навіть перестає визнавати божественну волю. Бог, відрікшись від Саула, проявляє прихильність юного пастуха Давида, красивого білявого юнака. Саул наближає хлопця до себе. Його душу терзає злий дух, якого можуть відігнати тільки чарівні звуки Давида арфи. За біблійною традицією саме Давид вважається автором Книги псалмів ( “Псалми Давидові”) – гімнів, звернених до Господа, тому його слово і пісню чує Бог. Юний поет заприятелював з сином Саула і одружився з його донькою. Перемоги на поле бою зробили співака надзвичайно популярним в народі. І тоді Саул задумав вбити юнака, навіть не підозрюючи, що загине сам, а Давид після його смерті стане царем.
Вірш Байрона – це звернення-монолог Саула до Давида. Його душа, знемагаючи від неймовірного страждання: “Його дух, як ніч”; а серце розірветься через муки, так як доверху наповнений важкими образами. Ніщо не може втішити царя, крім божественного звуку арфи, адже вона знаходиться в руках співака, чиї пісні любі Господу. Чому прагне Саул: веселощам, задоволенню або ще більшій владі? Ні, він хоче переконатися, що його душа жива, що не скам’яніла, адже він ще здатний чути “арфи глас”. Він прагне, щоб божественна пісня розбудила в серці надію, щоб сльози полилися з його очей:
Ще надія в серці спить,
Її розбудить дорогий спів.
Сльоза як є – вона втече,
Поки мозок мій не згорів.
Але строго і смутно грай.
Додай жалю в свій перший звук.
Молю тебе, заплакати дай,
Інакше розпадеться серце з мук.
Цей мотив плачу (скорботи) характерний для лірики романтиків, адже він є символом живої і чутливої душі, ознакою “життя духу”. Похмурий настрій вірша підкреслено низкою ключових слів: ніч, муки, сльоза, образа, шкода, страждання.
Сюжетну основу вірша поет ніби виносить “за дужки”. Ні натяку на конкретну особистість чи якісь історичні реалії немає. Перед нами виникає скорботний образ особистості, який мужньо переносить неймовірні муки, прагнучи певного просвітлення, яке може дати їй музика (мистецтво). З тексту вірша нам невідомо, від чого страждає ліричний герой, чому його душі так важко, що його серце може розірватися від страшних мук. Це певне абстрагування від біблійної історії перетворило вірш на образ-алегорію стражденній душі, яка прагне спокою і умиротворення, але вже ніде не може його знайти …