Объяснение:
Відзначаємо 25-ліття Незалежності Української Держави. З одного боку – оглядаємося на ті роки чи навіть ще далі, а з іншого – цікавимося нашим майбутнім.
На думку автора цих рядків, − та, напевно, і багатьох інших людей, − є два елементи, на які повинні звернути увагу всі, кому лежить на серці справжнє добро народу, що заселяє українські землі. Один із цих елементів – це свідомість, що ми є українці. Це видається таким самозрозумілим, що не один читач, напевно, знизає плечима і спитає: про що тут мова? Постараймося глибше над цим поміркувати.
Людина приходить на світ, одержує дар життя через своїх батька і матір. Серед мільйонів людей тільки супроти одної пари, одного чоловіка і одної жінки, наших батька і матері, у нас особливе ставлення. Коли наш Небесний Учитель нагадує нам, що маємо любити всіх людей, Він аж ніяк не заперечує одної із десяти заповідей: шануй отця і матір. Також у Євангелії читаємо, як Ісус Христос картає фарисеїв, які відмовляються належно ставитися до своїх батьків (пор. Мр. 7, 10−12).
Від слова "батьки" походить слово "батьківщина", яке має подвійне значення: те, що ми одержуємо у спадку від наших батька і матері, і наш особливий зв’язок із певним народом, – тим народом, членами котрого ми народилися. Це дуже важливе значення цього слова, бо як ми не вибирали батьків, а з Божої волі їх одержали, так і народ, що в ньому ми народилися, вибраний не нами, а Богом.
Отже, нас стосунок до народу є не принагідним, залежним від нас, а призначений нам Богом. І як з Божої волі ми маємо шанувати тих, через кого одержали дар життя, так і маємо шанувати народ, членами якого ми народилися. Уважний читач розуміє, що це означає.
Хочемо, проте, звернути увагу на один нюанс, якого, на жаль, часто недобачаємо, або на який не звертаємо уваги, або який представляємо в популістському форматі.
Чи ви колись звертали увагу на формулювання четвертої Божої заповіді, яка каже не просто "шануй батька і матір", а "шануй батька свого і матір свою". Так само і нам треба казати про всіх, з ким ми зв’язані з волі Божої, тобто про братів і сестер, синів і дочок того самого народу, що і ви.
У нашій державі зареєстровано понад двісті політичних партій. З огляду на такий реєстр можна подумати, що є понад двіст в любити Україну. Бо навіщо було створювати стільки партій, якби між ними не було різниці? Цілком інакше звучить це все, коли скажемо, що всі громадяни України повинні любити своїх співгромадянам, тобто хотіти чинити добро.
Підсумовуючи все вищевикладене, зазначимо, що бути громадянином України - означає любити українців, усвідомлювати, хто ми є і хто разом із нами творить цей народ.
Що означає любити українців? Поясню від супротивного. Ми є свідками того, як наш великий народ на дуже багатій землі далеко не такий могутній, яким повинен бути.
Причина зрозуміла. Багато синів і дочок нашого народу, особливо тих, які посідають керівні посади і несуть більшу відповідальність від інших громадян, дбають набагато більше про власну користь і вигоду, ніж про загальне благо народу.
Разючі приклади такої поведінки – це нездатність спілкуватися, щоб зрозуміти одне одного, нездатність здійснити справжні реформи та нездатність подолати корупцію.
1.Произведение Одоевского можно назвать сказкой, поскольку здесь есть несколько признаков сказки: сказочные персонажи (царевна Пружинка, господин Валик, дядьки-молоточки, мальчики-колокольчики), действие происходит в неком сказочном городке Динь- Динь, находящимся внутри табакерки, есть противоборство двух сил — добра и зла, история имеет счастли
2.Одоевский создал свое произведение для детей, с тем, чтобы познакомить их со сложным механизмом музыкальной табакерки, объяснить, что нельзя без особых знаний трогать механический предмет, можно его сломать, показал, что надо быть любознательным, послушным, честным, добрым и внимательным, как мальчик Миша.
Кратко:
2. Одоевский создал свое произведение для детей, с тем, чтобы познакомить их со сложным механизмом музыкальной табакерки, что надо быть любознательным, послушным, честным, добрым и внимательным, как мальчик Миша.
1. Произведение Одоевского можно назвать сказкой, поскольку здесь есть несколько признаков сказки: сказочные персонажи (царевна Пружинка, господин Валик, дядьки-молоточки, мальчики-колокольчики), действие происходит в неком сказочном городке Динь- Динь
Пугачев в "Капитанской дочке" похож на героя казацких песен и былин. Он появляется сначала как некая загадочная фигура, а затем разрастается и заполняет собой все пространство повествования. Непонятный человек ведет таинственные разговоры с хозяином постоялого двора, больше похожего на разбойничий приют. Он — то ли беглый каторжник, то ли пропойца ("заложил тулуп у целовальника", то есть за водку). Но "огненные глаза", притягивающие внимание, выдают человека незаурядного. В пророческом сне Гринева читатель уже получает намек на сложность и силу образа (зверство, хитрость и неожиданная ласковость и широта души — обо всем этом мы узнаем после).
Пугачев жесток, безжалостен, когда велит казнить защитников крепости, зарубить жену коменданта. Но он помнит добро и ценит искренность, правдивость и верность чести. Именно это подкупает его в Гриневе. Он не мстителен, единственный раз нахмурился, узнав, что Гринев обманул его. С истинно царской, сказочной широтой души он говорит: "Казнить так казнить, миловать так миловать". И отпускает Гринева с невестой, дает пропуск во все подвластные ему области.
Пугачев, однако, лукав и умён, он знает своих людей и часто "работает на публику", как бы играя роль царя, как его представляют себе простые люди. Наивная пышность титулов, которые он раздает своим приближенным — это и расчет, и радостная игра во власть. Перед Гриневым он не притворяется, почти открыто говорит, что он самозванец, сравнивая себя с Гришкой Отрепьевым.
Пугачев Пушкина — отчаянный человек, который не променяет три месяца царского пира на тридцать лет райской похлебки. Он и былинный герой, и песенный разбойник, и царь-избавитель для забитого народа. Русская история полна легенд о "подлинном царе", о царе от смерти, настоящем, "правильном" царе, который придет в урочный час. Пугачев назвался таким царем, но люди не пошли бы за ним, если бы он не вел себя, как настоящий повелитель и избавитель.
Последняя встреча Пугачева и Гринева происходит за минуту до казни плененного бунтовщика. В это страшное мгновение Пугачев узнает того, кого полюбил за честность, храброе и доброе сердце, и кивает ему. "Через минуту его голова, мертвая и окровавленная, была показана народу". Пушкин устами героя сокрушается о позорном конце: "Еме-ля! Емеля! — думал я с досады, — зачем не наткнулся ты на штык или не подвернулся на картечь! Лучшего ничего не мог бы ты придумать".