Объяснение:
:ИБРАГИМ — герой неоконченного романа А.С.Пушкина «Арап Петра Великого» (1827; название редакторское). Исторический прототип: Абрам Петрович, до крещения Ибрагим, Ганнибал (ок. 1697-1781), прадед Пушкина, сын абиссинского князька, крестник и денщик Петра I, учился и служил во Франции; в отставку вышел в чине генерал-аншефа русской армии. «Романическая» судьба Ганнибала волновала Пушкина в связи с постоянным, на протяжении всей жизни, интересом к эпохе Петра I и к своей родословной, причем в образе И. допущена контаминация биографии и другого прадеда поэта — А.П.Пушкина. О своем родстве с Ганнибалом Пушкин упоминает в стихотворениях «Юрьеву» (1820), «К Языкову» (1824), «Как жениться задумал царский арап» (1824), «Моя родословная» (1830), в примечании к отдельному изданию первой главы «Евгения Онегина» (182S), «Начале автобиографии» (1830-е гг.), письмах. И., питомец и сподвижник Петра, получивший европейское образование и воспитание, всецело, но не рабски («Царю наперсник, а не раб») предан императору, осознавая грандиозность задуманных им преобразований и глубину его мыслей: «Следовать за мыслями великого человека есть наука самая занимательная». Даже в вопросах личной жизни, женитьбы он подчиняется его воле. И. противопоставлен русскому родовитому боярству (Корсакову, Лыкову, патриархальной семье Ржевских, исторический представитель которой Ю.А.Ржевский был прапрадедом Пушкина). Два мира петровской России, сторонников реформ и приверженцев старины, даны Пушкиным в восприятии И., которое не во всем совпадает со взглядами автора. И. выбран в герои по принципу: «Нет пророка в отечестве», он свободен от связей и совершать поступки. И.— трагический герой, его хлеб труден и горек. Обаятельный образ И. раскрывается со всей полнотой в любви: «От жены я не стану требовать любви, буду довольствоваться ее верностью, а дружбу приобрету постоянной нежностью, доверчивостью и снисхождением». С новаторской смелостью автор изобразил земную и «грешную» страсть как высокое и чистое чувство. Пушкин обогатил образ И. собственными чертами: «Читаешь словно не об И., а о Пушкине» (Т.Г.Цявловская). Через соперничество И. и Валериана роман должен был изобразить судьбу предков А.С.Пушкина. Хронологические сдвиги в романе не противоречат реальной исторической картине. Образ И. воплощен В.С.Высоцким в фильме «Сказ про то, как царь Петр арапа женил» (1976).
Наша література – явище унікальне і неповторне, вона завжди відлунювала життя, була наповнена реальним змістом, утверджувала високий морально-естетичний ідеал і була підкорена такій же високій патріотичній ідеї. З перших років свого існування українська література вирішувала важливі проблеми соціального і державного будівництва, використовувалась як своєрідний щит, об який постійно розбивались ворожі ідеології і доктрини. Міцність та надійність цього щита перевірялась протягом століть. Більше того, наша художня творчість, особливо у часи середньовіччя, не тільки повністю задовольняла прагматичні потреби в політичній і духовній сферах життя суспільства, а й сама ефективно впливала на нього, пробуджуючи національну свідомість, виховуючи естетично. Що ж стосується гармонічного поєднання ідеологічних функцій і рівня художньої майстерності, то воно залишається неперевершеним зразком, ідеалом, про який навіть досі ми можемо лише мріяти.
Сьогодні важко визначити, коли з’явилися наші перші літературні твори. Вони поховані у часі. До нас дійшли лише ті витвори таланту наших предків, які датовані початком ХІ століття. Якщо навіть погодитись з тим, що до цього моменту літературне життя у державі тільки зароджувалося, то, усе одно, потрібно зазначити: десятки, а, можливо, і сотні років мовчання для давньої української літератури стали роками активного і свідомого накопичення художнього досвіду, вивчення і освоєння усної народної поетичної творчості, а також літературних традицій інших народів – далеких і близьких, – щоб згодом вибухнути творами вражаючої ідейно-художньої довершеності. Є глибоке переконання, що не тільки прогресивні політико-економічні зрушення, не тільки військова міць, а й рівень художньої культури і, зокрема, літератури вивів нашу державу “з варварства” і допоміг увійти у сім’ю освітчених народів Європи. Увійти не на правах нерідної дитини, а на правах її поважного і шановного члена.
Разом із державою наша література переживала соціальні і політичні катаклізми, часи розквіту, занепаду і чергового відродження. Не випадково періоди розвитку літератури співпадають з найважливішими періодами в розвитку держави.
У 1037 році престол у Києві завоював Ярослав Мудрий. Він одним із перших серед київських князів зрозумів величезне значення книжної мудрості як для кожної окремої особи, так і для країни в цілому. Не випадково у давньому літописі “Повість временних літ” Ярославу присвячені саме такі рядки: “І стала при ньому віра християнська плодитися і поширюватися, і ченці-чорноризьці помножуватися, монастирі й храми будуватися і возвеличуватися. Любив Ярослав книги, читав їх часто і вдень, і вночі. І зібрав скорописців багато, і перекладали вони з грецького на слов’янське письмо. Написали вони книг велику силу, ними повчаються віруючі люди і тішаться плодами глибокої мудрості. Начебто один хтось зорав землю, а другий посіяв, а інші жнуть і споживають багату поживу, – так і тут: батько всього цього Володимир, він землю зорав і розпушив її, тобто просвітив християнством. А син же його Ярослав засіяв книжними словами, а ми тепер пожинаємо, приємлемо серцем книжну науку.