У своїх творах Ф. Дострєвський розробив особливий тип філософського реалізму. Письменник називав свій реалізм фантастичним, адже для розуміння того, що відбувається з людьми, він мав осягнути глибини людської свідомості. Своїм обов’язком митець вважав «знайти в людині людину».
Людина, на думку письменника, приховує в собі можливості і нечуваного падіння, і нескінченного вдосконалення, тобто «здатність до всього і в злі, і в добрі». Людину «в злі» Достоєвський зображує у «Злочині і карі» — романі, який відкрив новий, вищий етап у творчості Достоєвського.
Письменник створив нову жанрову модель роману, поєднавши в ньому різні жанрові елементи. Соціально-психологічний — найпоширеніша характеристика ледь не кожного з російських романів починаючи від Пушкіна до Толстого. Але особливість «Злочину і кари» полягає насамперед у пильній увазі до життя «принижених і ображених». Для роману Достоєвського характерне також незвичне для XIX ст. поєднання філософського та кримінального начал. Чому в романі, у якому порушено питання людського буття — свободи, Бога, любові, добра, — центральною сюжетною подією виявляється злочин? Як не дивно, саме через злочин автор і намагається виявити справжній сенс морального закону в нашому житті. Для розкриття складного духовного світу героїв автор уводить описи снів, сповіді, внутрішні монологи. При цьому діалоги героїв (Раскольнікова і Соні, Раскольнікова і Порфирія Петровича) створюють навіть окремі сюжетні лінії в романі. Загалом у творі простежується декілька тем. Звичайно, головна тема — це історія Родіона Раскольнікова. Решта — історія родини Мармеладових, тема сім’ї Раскольнікова, тема претендентів на руку Дуні. Усі ці лінії розвиваються паралельно, хоча й з’єднані між собою головним образом роману — постаттю Родіона Раскольнікова.
Колишній студент Родіон Романович Раскольніков вибудовує теорію про два розряди людей, поділяючи всіх на «тварюк тремтливих» — паразитів і кровопивць і «володарів долі», Наполеонів, надлюдей, сильних і здатних вершити великі справи. Себе, звісно, він вважає представником «вищого» розряду і, щоб виправдати свою роль, Родіон «в ім’я загального щастя» скоює вбивство. Але теорія Раскольнікова зазнає краху, адже він розуміє, що вбив «нікчемне створіння», отже, сам уподібнився до «тварюки тремтливої» (після злочину Раскольніков навіть відчуває ненависть до своєї матері й сестри, йому вже ніхто не потрібний). Задум Раскольнікова, який здається дивним і фантастичним, закорінений у буденному житті. Родіон живе у світі, у якому порушення морального закону — це норма, і все, що оточує його, ніби підтверджує законність злочину: Мармеладов, що переступив через життя дружини і дітей; Катерина Іванівна, що знехтувала пасербицею; Соня, яка занедбала власне життя; Пульхерія Олександрівна, яка готова заради сина пожертвувати дочкою; Свидригайлов, якого не обходять чутки про його злочини. Злочинний стан світу — вказівка на глибоку залежність Раскольнікова від усього болю і всього неблагополуччя цього світу. «Можливо, і Бога зовсім немає…» — так промовляє він до Соні. Він не відчуває своєї провини, не вважає себе злочинцем, проте совість виявилася сильнішою за логічно невразливу теорію. А ще Соня до Раскольнікову зрозуміти, що жити слід справжнім, а не вигаданим життям, стверджуючи себе не через ненависть, а через любов, доброту, служіння людям.
Темы социального характера всегда были близки Николаю Заболоцкому, который считал, что любой человек – это, в первую очередь, личность, наделенная индивидуальностью и свободная по своей природе. Однако период творческого становления этого поэта совпал со сменой общественно-политического строя в России, которая превратилась в страну трудовых масс – серых, обезличенных и объединенных общей идеей. Попытки воспротивиться этому вылились в то, что Николая Заболоцкий был осужден за антисоветскую пропаганду и провел в лагерях почти 5 лет. Тюремное заключение не сломило поэта, однако свои мысли он стал выражать в аллегорической форме, и примером тому является стихотворение «Одинокий дуб», созданное в 1957 году.В первых его строчках автор описывает дерево, корявое и неказистое, которое выросло на «дурной почве», недополучив всего того, что имеют его более счастливые собратья. Этот дуб с отрепьями вместо листьев, которые «глухо шелестят» на ветру, автор отождествляет с обычным советским человеком, который всю свою жизнь вынужден терпеть лишения, однако это лишь укрепляет силу его духа.Этот неказистый дуб, ветки которого напоминают скрученные суставы, поэт наделяет не только огромной физической, но и духовной силой. Заболоцкий отмечает, что достаточно его ударить, и дерево запоет «колоколом славы, и из ствола закапает янтарь». Таким образом, автор трансформирует понятие серых масс, утверждая, что не только они создают мощь советской страны, но и государство делает их сильнее, выносливее и мудрее. Характеризуя дуб (этот образ поэтом также используется отнюдь не случайно, так как это дерево является одним из самых крепких и долговечных), Заболоцкий указывает на то, что он «важен и спокоен». А чувство одиночества, присущее любому индивидууму, который не готов становиться безымянным винтиком в прожорливой государственной машине, лишь закаляет духовные качества человека, которого поэт отождествляет с вековым исполином. «Он воин в поле, даже и один», — подчеркивает Заболоцкий, считая, что даже в эпоху провозглашенного равенства и братства, обратной стороной медали которых являются репрессии и беззаконие, даже один-единственный человек изменить ход истории. И такими личностями русская земля славится с незапамятных времен, несмотря на то, что у власти зачастую стоят самодуры, не осознающие, в чем именно силах россиян.
Темы социального характера всегда были близки Николаю Заболоцкому, который считал, что любой человек – это, в первую очередь, личность, наделенная индивидуальностью и свободная по своей природе. Однако период творческого становления этого поэта совпал со сменой общественно-политического строя в России, которая превратилась в страну трудовых масс – серых, обезличенных и объединенных общей идеей. Попытки воспротивиться этому вылились в то, что Николая Заболоцкий был осужден за антисоветскую пропаганду и провел в лагерях почти 5 лет. Тюремное заключение не сломило поэта, однако свои мысли он стал выражать в аллегорической форме, и примером тому является стихотворение «Одинокий дуб», созданное в 1957 году.В первых его строчках автор описывает дерево, корявое и неказистое, которое выросло на «дурной почве», недополучив всего того, что имеют его более счастливые собратья. Этот дуб с отрепьями вместо листьев, которые «глухо шелестят» на ветру, автор отождествляет с обычным советским человеком, который всю свою жизнь вынужден терпеть лишения, однако это лишь укрепляет силу его духа.Этот неказистый дуб, ветки которого напоминают скрученные суставы, поэт наделяет не только огромной физической, но и духовной силой. Заболоцкий отмечает, что достаточно его ударить, и дерево запоет «колоколом славы, и из ствола закапает янтарь». Таким образом, автор трансформирует понятие серых масс, утверждая, что не только они создают мощь советской страны, но и государство делает их сильнее, выносливее и мудрее. Характеризуя дуб (этот образ поэтом также используется отнюдь не случайно, так как это дерево является одним из самых крепких и долговечных), Заболоцкий указывает на то, что он «важен и спокоен». А чувство одиночества, присущее любому индивидууму, который не готов становиться безымянным винтиком в прожорливой государственной машине, лишь закаляет духовные качества человека, которого поэт отождествляет с вековым исполином. «Он воин в поле, даже и один», — подчеркивает Заболоцкий, считая, что даже в эпоху провозглашенного равенства и братства, обратной стороной медали которых являются репрессии и беззаконие, даже один-единственный человек изменить ход истории. И такими личностями русская земля славится с незапамятных времен, несмотря на то, что у власти зачастую стоят самодуры, не осознающие, в чем именно силах россиян.
Людина, на думку письменника, приховує в собі можливості і нечуваного падіння, і нескінченного вдосконалення, тобто «здатність до всього і в злі, і в добрі». Людину «в злі» Достоєвський зображує у «Злочині і карі» — романі, який відкрив новий, вищий етап у творчості Достоєвського.
Письменник створив нову жанрову модель роману, поєднавши в ньому різні жанрові елементи. Соціально-психологічний — найпоширеніша характеристика ледь не кожного з російських романів починаючи від Пушкіна до Толстого. Але особливість «Злочину і кари» полягає насамперед у пильній увазі до життя «принижених і ображених». Для роману Достоєвського характерне також незвичне для XIX ст. поєднання філософського та кримінального начал. Чому в романі, у якому порушено питання людського буття — свободи, Бога, любові, добра, — центральною сюжетною подією виявляється злочин? Як не дивно, саме через злочин автор і намагається виявити справжній сенс морального закону в нашому житті. Для розкриття складного духовного світу героїв автор уводить описи снів, сповіді, внутрішні монологи. При цьому діалоги героїв (Раскольнікова і Соні, Раскольнікова і Порфирія Петровича) створюють навіть окремі сюжетні лінії в романі. Загалом у творі простежується декілька тем. Звичайно, головна тема — це історія Родіона Раскольнікова. Решта — історія родини Мармеладових, тема сім’ї Раскольнікова, тема претендентів на руку Дуні. Усі ці лінії розвиваються паралельно, хоча й з’єднані між собою головним образом роману — постаттю Родіона Раскольнікова.
Колишній студент Родіон Романович Раскольніков вибудовує теорію про два розряди людей, поділяючи всіх на «тварюк тремтливих» — паразитів і кровопивць і «володарів долі», Наполеонів, надлюдей, сильних і здатних вершити великі справи. Себе, звісно, він вважає представником «вищого» розряду і, щоб виправдати свою роль, Родіон «в ім’я загального щастя» скоює вбивство. Але теорія Раскольнікова зазнає краху, адже він розуміє, що вбив «нікчемне створіння», отже, сам уподібнився до «тварюки тремтливої» (після злочину Раскольніков навіть відчуває ненависть до своєї матері й сестри, йому вже ніхто не потрібний). Задум Раскольнікова, який здається дивним і фантастичним, закорінений у буденному житті. Родіон живе у світі, у якому порушення морального закону — це норма, і все, що оточує його, ніби підтверджує законність злочину: Мармеладов, що переступив через життя дружини і дітей; Катерина Іванівна, що знехтувала пасербицею; Соня, яка занедбала власне життя; Пульхерія Олександрівна, яка готова заради сина пожертвувати дочкою; Свидригайлов, якого не обходять чутки про його злочини. Злочинний стан світу — вказівка на глибоку залежність Раскольнікова від усього болю і всього неблагополуччя цього світу. «Можливо, і Бога зовсім немає…» — так промовляє він до Соні. Він не відчуває своєї провини, не вважає себе злочинцем, проте совість виявилася сильнішою за логічно невразливу теорію. А ще Соня до Раскольнікову зрозуміти, що жити слід справжнім, а не вигаданим життям, стверджуючи себе не через ненависть, а через любов, доброту, служіння людям.