Осінь того року, як завжди, була гнилою, сирою, дощовою. такий самий непогожий настрій був у джонсі, молодої художниці. вона захворіла на пневмонію і цілими днями лежала в ліжку, а перед її очима була глуха стіна. вигляд фарбованого залізного ліжка, цегляної стіни за вікном, що обридла до нестями, ще більше погіршив настрій хворої. вона не спроможна була змінити становище, що склалося: джонсі не могла покинути кімнату хоча б на деякий час. хвороба прикувала її до ліжка, від високої температури у неї паморочилось у голові, темніло в очах, їй здавалося, що вона помирає. доглядала її подруга сью. лікар скав сью: «у неї один шанс. і цей шанс полягає в тому, щоб вона хотіла жити…» сью всіляко намагалася підбадьорити подругу, виконуючи поради лікаря, алі все було марно. джонсі байдуже дивилася на плющ за вікном, який щодня скидав листя і рахувала ті, що залишилися. вона сказала подрузі, що коли впаде останній листок, вона помре. сью впала у відчай. звісно, тут річ була не в останньому листку плюща, а в навіюванні. сью повірила, що так воно і станеться, і вирішила в жодному разі не підкорятися цьому навіюванню, в яке примусила її повірити хвора джонсі. але як врятувати подругу? як не дати впасти цьому клятому останньому листку? сью вирішила звернутися по до старого художника бермана. у кімнаті у бермана «стояв мольберт із підрамником, на якому було натягнуто чисте полотно, що вже двадцять п’ять років чекало перших штрихів шедевра». сью попросила бермана намалювати лист плюща на стіні будинка, що був проти вікна кімнати, де лежала хвора джонсі. спочатку він відмовився, кажучи, що це все примхи, але згодом зрозумів, що все занадто серйозно. наступного дня йшов дощ зі снігом. було холодно і вітряно. проте час узятися за роботу. і берман зробив все вчасно. коли джонсі попросила сью підняти штору, та стомлено послухалась. перед їхніми очима «на цегляній стіні ще виднів листок плюща. один-єдиний. темно-зелений біля стебла, але з жовтизною тління й розкладу по зубчастих краях, він хоробро тримався на галузці за двадцять футів від землі. неймовірна річ! цілу ніч періщив дощ і шаленів рвучкий вітер…» це був шедевр бермана, який «у мистецтві був невдахою… весь час він збирався створити шедевр, але навіть не почав над ним працювати…» зараз перед очима джонсі і сью був справжній шедевр. подібних робіт в його творчому житті ніколи не було. вся сила цього малюнка була в тому, що він врятував життя реальної людини. цей намальований листок дав джонсі надію на одужання. і вона одужала, а берман помер: він наче виконав те, що йому було треба, до чого прагнув усією душею. намалював шедевр і помер. «сьогодні в лікарні від запалення легенів помер містер берман», — сказала сью подрузі. «він хворів тільки два дні. позавчора вранці двірник знайшов старого в його кімнаті безпорадного від страждань. його черевики й одяг геть промокли й були холодні, як лід. ніхто не міг збагнути, куди він ходив такої жахливої ночі…» які ж треба мати високі моральні якості, щоб пожертвувати своїм життям за ради одужання по суті чужої людини! цей листок на цегляній стіні берман намалював тоді, коли вітер зірвав останній листок з плюща. листок бермана став листком надії, сподівань на життя. зрозуміло, що створюючи свій шедевр, старий художник не думав про власну смерть. і для нього цей листок тоді теж був листком надії подробнее - на -
Повесть Пушкина " Капитанская дочка " - одно из лучших произведений писателя на историческую тему. На Емельяна Пугачева мы смотрим глазами мемуариста Петра Гринева, которому Пушкин доверяет свой рассказ. Петруша Гринев несколько раз встречался с народным вождем. Впервые это произошло во время страшной метели по дороге в Оренбург. Вожатый ( а им был Емельян) дает юноше добрый совет переждать буран и выводит его и Савельича ( слугу) к постоялому двору. Рассказчик замечает сметливость своего невольного попутчика, обращает внимание на его крепкое здоровье ( Пугачев был " в одном худеньком армячишке ") В дальнейшем читатель убедится в том, что Пугачев умеет быть благодарным и держит свое слово ( Петруша за услугу дарит ему заячий тулупчик, а когда встретится с ним в Белогорской крепости и его крепостной Савельич напомнит о сем эпизоде - пощадит его). Кроме того, Гринев слышит разговор хозяина постоялого двора с вожатым и почти не понимает Пугачева, который буквально сыпет пословицами и поговорками. Так подчеркивается его природный ум и близость к народу. Вторая встреча Пугачева и Гринева - после захвата Белогорской крепости. Пугачев называет себя государем. Чтобы произвести впечатление, въезжает на площадь на белом коне в красном кафтане. Во время чтения Указа при вступлении в должность он схитрит по - крестьянски: поручит прочитать его грамотному человеку. Дальнейшие действия вожатого жестоки : он вешает, отрезает языки - словом, ведет себя как злодей ( кто присягает - хорош, остальным- место на виселице ). Мы видим Емельяна глазами простых людей. Казак, посланный за Гриневым ,назвал своего вождя "знатной" персоной как хорошо поесть ( " съел двух поросят"), так и заботящейся о своей гигигене ( "парится ... жарко"). Гринев отмечает демократизм Пугачева ( на военном совете все общались как друзья - товарищи ). Помня о добром поступке Петра, Емельян не просто отпускает его , но и разрешает уехать Марии Мироновой, чьих родителей он казнил, жалует шубу, лошадь и полтину денег. Емельян - неплохой военный стратег и тактик. Ему верят люди. После поражения под " крепостью Татищевой" нашему герою удается собрать войско. Последняя встреча персонажей повести состоялась накануне смерти Пугачева. Он кивнул Гриневу , и тут же голову его окровавленную показали народу. В небольшом произведениии "Капитанская дочка " мастер слова А.С. Пушкин нарисовал сложный , противоречивый исторический и литературный портрет народного защитника Емельяна Пугачева. Писатель рассказал о нем объективно, объясняя все его действия временем, в какое он жил, характером и объяснил любовь к этому реальному герою простых людей.
Аполлон
Объяснение: