Нещодавно на уроках світової літератури ми познайомились із твором Астрід Ліндгрен "Міо, мій міо". У цьому творі розповідається про пригоди одного хлопчика в Далекій країні. Ця книжка захопила мене з перших сторінок, як і інші твори цієї майстрині слова.
Головні герої казкової повісті постійно борються зі своїми страхами, мають жагу справедливості, за яку активно борються. Міо одержує перемогу над Като, діти стають вільними. Усі повертаються додому, а у країні панує щасливе життя. Мені сподобалось, що твір має щасливий кінець, адже це породжує віру у те, що і в нашому світі добро нарешті переможе зло.
Вроде правильно поняла вопрос
Надежда, героиня рассказа " Темные аллеи" была соблазнена барином, для которого связь с простой девушкой казалась приключением Он обещал вернуться, но и не думал сего делать много лет. Оказывается барин в тех же местах, где его молодость и видит женщину, дородную, богатую, всматривается в нее и узнает ту самую Надежду. Внешне она изменилась, в душе - все та же наивная девушка. Разговорились. Ничего, оказывается, не достиг в жизни ее возлюбленный : ни семьи,ни детей, ни любимых людей. Надежда же не вышла замуж, а все живет воспоминаниями о НЕМ. Но Николай Александрович, взволнованный самим фактом встречи и отношением к нему Надежды, все же не рискует изменить свою судьбу.
Есть люди отдавать, меняться, строить, а есть те, кто так и остаются в детстве, в своих мечтах о прекрасном. А судьба... она - злодейка...
Объяснение:
Климко жив удвох з дядьком Кирилом, відколи осиротів. Жили вони в залізничному бараці при самісіньких коліях.
Дядька ховали надвечір при відчинених навстіж дверях барака.
На кладовищі Климко вже не плакав, а лише здригався від холоду в грудях і хрипко зітхав.
Після похорону тітка Мотя довела Климка до барака, заплакала біля порога й сказала:— Може б, ти до мене перейшов? Куди ж тобі тепер діватися? Хто тепер тебе догляне?Климко похитав головою і пішов у барак. Доглядати за собою — зварити їсти, прибрати в хаті, випрати одежину — він умів і сам.
Незабаром німецькі літаки розбомбили станцію. Климко бігав у той день з висілковими хлопчиками за балку дивитися збитий наш яструбок і бачив здалеку, як бомби влучали в депо, у вагони, як похитнулася і повільно впала водогінна вежа, а в повітрі над полум'ям і димами після кожного вибуху моторошно завивали уламки рейок. Бомба влучила і в барак, і його розвалило, розкидала в усі боки, а рештки стін і простінків згоріли у Климка на очах — швидко, як тріски.
Так і зостався Климко, в чім був, у чому йшов зараз.
— Я не голодний, — сказав Климко, одсуваючи миску, і похнюпився, щоб не дивитися на борщ.
Найстрашніше сталося тоді, коли він,, перепочивши, підвівся, щоб іти, і впав: ноги не вдержали, їх ніби одняло. Що встане, то і впаде, і впаде. Він злякався, став розтирати литки, стегна, бив по них кулаками і кричав: "Ану йдіть! Ану йдіть мені зараз!"Він таки підвівся і пішов, ледве-ледве пересуваючи ступні в крутій пилюзі.
І, йдучи з торбою за плечима понад парканами незнайомої вулиці, Климко згадував свою станцію, кожен день її життя і кожну годину.
Дві ночі Климко спав на голому столі й одбивався від пацюків палицею, стукаючи нею по стіні.
І тут Климко побачив Наталю Миколаївну, вчительку свою і Зульфатову. Вона стояла з немовлям на руках, притиснувши до себе разом з немовлям трояндову, мов сто троянд, сукню. Климко бачив Наталю Миколаївну в цій сукні лише двічі на рік: першого вересня і в останній день занять... Климко з Зульфатом підійшли до неї (вона не помітила їх) і, затинаючись від хвилювання, сказали, перебиваючи один одного:— Добрий день, Наталю Миколаївно...
Климко перехопив товаришеву руку і сказав:— Не треба, Зуль, а то ще свого когось улучиш.
Ми зараз удвох із Зульфатом, — сказав Климко. — Додому до нього, правда, навідуємося щодня — води наносимо, вугілля навибираємо під териконом... Там тепер усі гребуться. І знову до мене. У ваговій живемо, на сортувальні.
Наталю Миколаївно... — Климко зупинився і подав учительці її трояндову сукню, яку досі ніс під полою дядькової діжурки. — Не треба вам нічого промінювати, а переходьте — це ми вас із Зульфатом удвох просимо, — переходьте жити до нас. Ми вам помагати будемо, маленьку глядітимемо...
— Знаєш, що я придумав, Зульф, — збуджено сказав Климко. — Я піду по сіль.
Йшов і розмірковував, що робити далі: чи податися одразу просто в гори по сіль, а чи зайти в місто на базар і спробувати Бочонкові гроші.
— Та ви мене не бійтесь, — усміхнувся Климко і згадав, що він сьогодні не вмивався. — Я не вурка, я по сіль сюди прийшов...
— Такого нема, — зітхнув Климко, розглядаючи тапочки ("Чи не спробувати вимінять"?). — Гроші довоєнні є, так за них нічого не продають. Треба йти в гори, туди, — він махнув рукою, — там я й даром наберу. Так же?— А чого ж босий?— Щоб легше на ноги... — Климко ледь скривив губи, пробуючи усміхнутись. — Картопля в мене ще є. То, мо же б, ви проміняли взувачку на неї? Дрібнувата, правда...
Климко випустив плащ-палатку, вчепився дівчині в другу руку і закричав:— Пустіть її! Це моя сестра! Сестра моя, чуєте? Во на мені за матір!!
Тут ось хлопчик, — швець кивнув на Климка, — земляк мій, забився аж із Донбасу. Двісті кілометрів пройшов, щоб солі достати.
тітка Марина — так звали жінку — ледве встигала за ним і дивувалася:— Де в тебе та й силочка береться, он скільки пройшовши голодний і холодний.
Я прийду до вас, тітонько Марино. Як тільки не стане в нас голоду, так і прийду або приїду. А зараз треба мені назад, мене там ждуть...
Климко все зрозумів.— Туди, дядю, біжіть! — закричав він, показуючи рукою праворуч від себе. — Тудиі Там балка!..Від переїзду вдарила довга автоматна черга. Климка штовхнуло в груди і обпекло так боляче, гостро, що в очах йому попливли червоногарячі плями.Він уп'явся пальцями в діжурку на грудях, тихо ойкнув і впав.А з пробитого мішка тоненькою білою цівкою потекла на дорогу сіль...