В ньому представлені й найгостріші проблеми людства, що актуальні й сьогодні. У ньому є несправедливість і жорстокість, неприйняття людей через розбіжності характерів та зовнішності, гноблення та підступність. Це все висвітлено в сюжетній лінії, що розповідає про адвокатську діяльність Аттікуса Фінча і показує нам картини засідань суду. Тут розкриваються інші образи: підступний Боб Юел, який підводить невинну людину до шибениці, його боягузлива дочка, жорстоке населення Мейкомба, яке виступило проти безвинного тільки через те, що він був іншої раси.
Объяснение:
ответ: Співцем чудової української природи можна назвати Григора Тютюнника. У його творах чимало майстерних описів краєвидів рідної землі. Письменник тонко підмічає стан навколишнього світу. Через описи картин природи митець передає душевні переживання своїх героїв. Не є виключенням і оповідання Григора Тютюнника «Дивак». Вже з перших рядків цього невеликого твору ми потрапляємо до зимового світу, в якому живе маленький школярик Олесь, за його вчинками і думками починаємо розуміти добрий, лагідний характер хлопчика, його мрійливість, художню уяву. Олесь любить малювати на снігу. Інші діти простують до школи і не помічають, що сніг, наче білий чистий аркуш паперу, на якому можна створити картину оточуючого світу. Олесь не просто йде собі в школу. На цій, ніби й недовгій дорозі, з ним трапляються різноманітні пригоди. Він відкриває для себе чимало цікавого, дослухається до ніжних струн природи.
Для передачі почуттів свого героя автор знаходить лаконічні образи, точні слова, за якими розгортаються дивні картини. Для Олеся дятел, що порядкує в бору, не просто звичайна пташка. Він — дроворуб. Бо й справді, чимось схожі ритмічні дятлові поцокування на рухи чоловіка, що рубає дрова. І тріски летять від дерева так само, як від сокири дядька-дроворуба.
Достатньо невеликого опису про те, як прислухається хлопчик до звуків, що линуть десь із самого стовбура сосни, коли він підгортає і натоптує чобітком сніг під коріння, щоб зрозуміти: Олесь не тільки милується природою, любить її, він прагне захистити навколишній світ, зберегти дерево, що вмирає.
Природа йому віддячує за доброту. Вона розмовляє із хлопчиком, винагороджує його допитливість. Мало в кого з’явиться бажання лежати на холодному льоду та вдивлятися крізь нього у воду. Але тільки не в Олеся. Чи й справді так є, чи тільки йому ввижається підводне царство, але хлопчик бачить крізь товщу льоду дивовижний світ. У ньому карасик стає дядьком, з яким можна привітатися. Щука — це хижа чорна блискавка, яка нищить маленьку рибинку. Олесь не любить зла. Саме тому він з усієї своєї дитячої сили б’є по льоду, щоб врятувати пліточку.
Навіть шкільний дзвоник не може відірвати хлопчину від уявного світу, в якому йому цікаво і затишно. Йому важко сприймати сувору шкільну дійсність, в якій треба малювати нудного перегнійного горщечка. Тому Олесь відстоює своє право на мрію і красу. З-під його олівця народжується зваблива частинка природи: дятел, якого бачив по дорозі до школи.
Таке тонке відчуття дитиною ніжних струн природи передають в оповіданні й інші художні описи. Для Олесевого допитливого ока синички не літають, а пурхають, горобці — вовтузяться.
Хлопчика називають у селі диваком. Але це тому, що люди не розуміють яскравого неповторного світу, в якому він живе. їм ближчі земні прагматичні бажання. Для дядьків більше важить не стогін вільх, що тривожить душу, а те, що риба в ятір піде. Дідові Прокопові здається, що він вчить онука правильній житейській мудрості пробиватися вперед: того ліктем штовхнути, того «почтом». Але у хлопчини інший шлях. Він пізнає життя через природу, намагається зрозуміти її одвічні таємниці. Для нього це — найвища мудрість.
Сподобався твір? Збережи в закладках - » Точність і лаконізм описів природи, їх роль в оповіданні «Дивак». Це не складно, зате не втратиш!
Объяснение:
Начало Великой Отечественной войны Ахматова встретила в Ленинграде, но медики настояли, чтобы 52-летняя на тот момент поэтесса, покинула любимый город. Далее последовала череда переездов – из Северной столицы в Москву, потом в Чистополь, оттуда Анна Андреевна отправилась через Казань в Ташкент. В город на Неве она вернулась при первой же возможности – в конце мая 1944 года. Во время Великой Отечественной войны поэтесса не прекращала писать. Ее стихотворения проникнуты искренним патриотическим пафосом и сильнейшей болью за тех, кто погиб в сражениях за свободу, в них содержатся призывы на борьбу против немецко-фашистских захватчиков. Среди самых известных произведений – «Клятва» (1941), «Мужество» (1942), «Победителям» (1944).
К теме войны Анна Андреевна возвращалась и после ее завершения. Например, в стихотворении пять лет, — и залечила раны…», написанном в мае 1950 года. Текст входит в цикл «Слава миру», в котором Ахматова восхваляла Сталина. Естественно, искренности в нем нет ни грамма. Сочинять оды вождю народов поэтессе пришлось ради освобождения сына – Льва Николаевича Гумилева – из тюрьмы. Произведений, включенных в цикл, Анна Андреевна сильно стыдилась. Скорей всего, дело было не только в Сталине. Ахматова, писавшая на заказ, писала плохо и фальшиво. Как верно заметила Лидия Корнеевна Чуковская, любой ремесленник справился бы с задачей лучше.
В стихотворении пять лет, — и залечила раны…» рассказывается о стране, постепенно восстанавливающей быт после разрушительной Великой Отечественной войны. Жизнь снова набирает обороты – место танка занял мирный трактор; где когда-то полыхал пожар, сейчас благоухает сад; по изрытому в тракту свободно ездят автомобили; мать, чье сердце в войну изнывало от разлуки, поет, качая колыбель. Глупо отрицать гениальность Ахматовой, но также глупо отрицать фальшь, которой пронизан рассматриваемый текст. Достаточно хотя бы того, что часть лексики, выбранной для произведения, чужда Анне Андреевной. В частности, речь идет об упомянутых выше тракторах и летящих легких автомобилях. При этом в стихотворении есть пара поистине чудесный строчек:
…И русские поляны
Опять полны студеной тишиной.
Столь тонкое наблюдение – оказывается, поляны, затерянные среди деревьев, нельзя назвать пустыми, ведь их наполняет студеная тишина, – признак гениального поэта, каковым и была Ахматова.