Йоанна Ягелло. Кава з кардамоном. – Л.: Урбіно, 2013. – 240 с.
Почавши читати нову книгу сучасної польської письменниці Йоанни Ягелло в чудовому українському перекладі фахівців львівського видавництва «Урбіно», я відчув дивний мікс цікавості та остраху, адже ніколи раніше не стикався із рецензуванням підліткової літератури.
Першою особливістю, що привернула мою увагу, стала своєрідна композиція роману, адже назвами розділів книги є місяці року, коли відбувалися певні події в житті 15-річної учениці гімназії Ліни. Дівчинка ніколи не відчувала підтримки та взаєморозуміння в сім’ї, оскільки мама завжди була зайнята важливою роботою, щоб забезпечити добробут Ліни та її молодшого брата Кая. Тепер мама мусить поїхати з Польщі надовго, і всі хатні турботи та догляд маленького брата важким тягарем лягають на тендітні плечі дівчинки. І хоч вітчим та бабусі доволі прихильно ставляться до Халіни, їй бракує уваги та тепла. Крім того, в Халіни постійно виникає відчуття, що дорослі мають певну родинну таємницю, яку прагнуть ретельно приховати і бояться її викриття.
У школі – суцільні контрольні і проблеми перед випускними іспитами, стосунки із найкращою подругою Наталею – безнадійно зіпсовано, а хлопець Андріан, якого Лінка досі вважала лише своїм другом, ставиться до неї якось інакше… Можливо це і є кохання, чи лише гра її бурхливої уяви?
Ліна у всьому почувається винною і, щоб відволіктися від суперечливих думок, вирішує поїхати в село до бабусі, адже так давно не провідувала її. Саме там дівчина випадково знаходить мамину фотографію, на якій добре видно вагітність її мами, а отже в Халіни десь є сестра чи брат, з яким дівчина так давно мріє поговорити, поділитися власними радощами і печалями, але чому дорослі стверджують, що дитина померла і що з нею сталося насправді?..
Героїня прагне дізнатися правду попри все, тому починає довгі пошуки – їде до краківського дитбудинку, але там їй відмовляються до посилаючись на таємницю всиновлення.
На тлі розповіді про проблеми і життя дівчинки-підлітка, авторка, ніби за читача стати безпосереднім учасником подій і замислитися над проблемами, що ніколи не втратять актуальності у сучасному світі: прірва відчуження і нерозуміння між батьками та дітьми, прагнення підлітків знайти себе у не вирі життєвих проблем та амурних переживань, проблема сімейних таємниць, які руйнують родинний затишок. Як знайти правильне рішення і вірний вихід із складних ситуацій – неодмінно підкаже прекрасна літературна новинка, що смакує приємно і легко, наче гаряча кава з кардамоном!
У тексті книги можна певні тенденції поняття «Нонконформізму», яке ввів у літературу англійський письменник Джером Девід Селінджер у своєму романі «Над прірвою у житі», адже, по суті, Лінка Йоанни Ягелло, як і Голден Коліфілд Селінджера бунтує і висловлює власний протест проти аморального і бездушного світу дорослих.
Объяснение:
Классицизм – одно из главных направлений в искусстве XVII–XVII веков.
История классицизма началась во Франции в конце XVI века, а закончилась в XIX веке.
Тогда ему на смену пришли сентиментализм и романтизм.
Само слово «классицизм» происходит от латинского classicus – образцовый. Интересно, что придумал этот термин итальянский критик Висконти только в 1818 году. Поначалу классицизмом поэты-романтики насмешливо называли устаревшую эстэтику в своих спорах об искусстве.
XVII век во Франции – это время расцвета театрального искусства, появления новых философских течений, развития точных наук и укрепления абсолютной монархии.
Как же всё это повлияло на искусство?
В эпоху абсолютной монархии человек считается слугой государства, для него самое важное – долг перед обществом. Поэтому главным конфликтом классицизма становится борьба долга и чувства, разума и страстей. При этом долг всегда побеждает.
Бурное развитие точных наук в семнадцатом веке повлияло и на философию. Например, математик и философ Рене Декарт говорил:
«Бог сотворил мир и законы природы, а далее Вселенная действует как самостоятельный механизм».
Принципы математики переносились и в творчество. Искусство должно стать стройной системой, которая работает по строгим законам и подчиняется логике.
Образцом для классицизма стала античность.
Французские классики изучали устройство античного театра и философию Аристотеля, чтобы построить каноны нового искусства. Они взяли идею Аристотеля о том, что творчество – это подражание природе. Но подражать следовало не дикой природе, а идеальной. В классицизме мир показывается таким, каким он должен быть.
Основоположниками классицизма в литературе считают французских драматургов Мольера, Корнеля и Расина.
В 1674 году поэт Никола Буало написал поэму-трактат «Поэтическое искусство». В ней Буало изложил основные принципы классицизма.
Кроме того, он хвалил и критиковал поэтов-современников и давал советы, как следует писать:
«Какой ни взять сюжет, высокий или забавный,
Смысл должен быть всегда в согласьи с рифмой плавной.
Напрасно кажется, что с ним в войне она:
Ведь рифма лишь раба: послушной быть должна».
В классицизме принято делить жанры на «низкие» и «высокие».
Произведения «высоких» жанров рассказывали о крупных исторических событиях. Часто сюжет брали из греческой мифологии или Библии. Героями были монархи, знаменитые полководцы, мифические личности.
Тема «высоких жанров» – гражданский долг и служение государству. В таких произведениях запрещалось использовать разговорную речь, писать их следовало только высоким стилем.
К «высоким» жанрам относятся трагедия, эпопея, ода.
«Низкие жанры» описывали жизнь низшего дворянства, мещан, слуг и крестьян. И если «высокие жанры» прославляли монархию и идею гражданского служения, то в «низких» высмеивались человеческие недостатки.
К «низким» жанрам относятся комедия, сатира, басня.
Разделение на «низкие» и «высокие» жанры было очень строгим, смешанных жанров в классицизме существовать не могло. Но при этом для знаменитого французского драматурга Жана Батиста Мольера сделали исключение: его лучшие комедии приписали к «высоким» жанрам.
Развитие театрального искусства в эпоху классицизма повлияло на литературу.
Драматурги писали пьесы для театра, поэтому строго соблюдался ещё один закон античного театра – закон трёх единств.
Единство времени ограничивало длительность пьесы – действие должно продолжаться не более суток.
Единство места запрещало драматургу переносить действие в разные точки, всё должно было происходить в одном месте.
Единство действия подразумевало одну сюжетную линию. При этом все герои связаны с основной сюжетной линией. Действующих лиц должно быть не больше десятка, чтобы не запутать зрителя и не отвлекать его от главной идеи пьесы.
К этим трём единствам можно добавить и четвёртое – единство характера персонажа. Это единство тоже пришло из античного театра. Вот что советует Буало:
«Герою своему искусно сохраните
Черты характера среди любых событий.
Но строгой логики от вас в театре ждут;
В нём властвует закон, взыскательный и жёсткий.
Все герои в произведениях эпохи классицизма жёстко разделены на положительных и отрицательных. Их характер не меняется, а убеждения остаются прежними.
Как и в античности, драматурги использовали героев-масок: у каждого персонажа была основная черта, которой он подчинялся.
Например, А. С. Пушкин писал: «У Мольера скупой скуп и только; у Шекспира Шейлок скуп, сметлив, мстителен, чадолюбив, остроумен».
Персонаж классицизма – не личность, а маска.
