Анализ стихотворения "Красною кистью"
Стихотворение было написано Мариной Цветаевой в 1916 году.
Жанр: лирика.
Тема: воспоминания о детстве.
Стихотворение состоит из трёх коротких строф. В первой строфе поэтесса рассказывает, что родилась осенью, когда горели красным кисти рябин и шёл листопад. Во второй упоминает, что это был субботний день, православный праздник и били колокола. В заключительной строфе автор признается, что до сих пор любит горькую ягоду рябины.
Стихотворный размер: дактиль.
Рифмовка: перекрёстная АВАВ.
Средства художественной выразительности в стихотворении "Красною кистью"
Эпитеты: красною кистью, жаркой рябины, горькую кисть.
Метафоры: рябина зажглась.
Олицетворения: спорили сотни колоколов.
Пословицы про рябину к стихотворению "Красною кистью"
Не твоему чёрному носу красную рябину клевать.
В сентябре одна ягода - и та горькая рябина.
Без рябины осень скучна.
Без рябины и осень не осень.
Рябина на краю - словно в раю.
Объяснение:
Белый пудель по кличке Арто был очень умным дрессированным псом. Он входил в бродячую труппу циркачей, которые зарабатывали тем, что показывали на улицах Крыма цирковые номера. Помимо белого пуделя, в труппе был шарманщик Мартын Лодыжкин и маленький акробат -12 летний Серёжа.
Этот день у бродячих циркачей не задался. Артисты обошли практически весь поселок, от дома к дому, но заработок оставался на нуле. У них оставалась последняя надежда – дача с табличкой “Дача Дружба”, кроме нее больше ничего не оставалось. Подготовившись к выступлению, циркачи увидели, как из дома выбежал маленький мальчик, за которым выскочило еще около шести человек. Мальчик капризничал, он кричал, визжал, дергал ногами и руками, катаясь по земле, а окружающие уговаривали его выпить лекарство. Мама этого мальчика пожелала выгнать бродячих циркачей, но больной мальчик захотел увидеть цирковой номер.
Представление циркачей очень понравилось мальчику, но больше всего ему понравился белый пудель Арто, которого он захотел купить и стал просить об этом свою маму. Однако, артисты были непреклонны и не согласились продать белого пуделя даже за очень большие деньги. Тогда циркачей выгнали со двора.
Не знаю, як вам, але мені видається досить дивною і нез`ясовною одна річ, яка просто лізе в очі, точніше, у вуха, але роками залишається поза увагою суспільства у нашій країні. Це правильна мова.
Ось дивіться. У Бернарда Шоу, в його п`єсі «Пігмаліон», головна героїня Еліза Дулітл жила за часів королеви Вікторії і отримала, як усі діти з бідних родин Англії, в найкращому разі, початкову освіту, тобто, вміла читати та рахувати гроші. Вона виросла у передмісті Лондона, де всі люди говорили на своєрідній мові – кокні, яку часто взагалі не могли зрозуміти жителі інших районів цього велетенського міста. І для людей з привілейованих верств суспільства ця мова здавалася нестерпно огидною, неприпустимою, грубою, викликала подив та глузування.
Еліза майже ніякої освіти не мала, але навіть вона розуміла, що, не навчившися правильно вимовляти слова і будувати речення, ніколи не зможеш піднятися вище свого жалюгідного оточення, не зможеш розпочати свою праву, не зможеш забезпечити собі гідне життя. Але вона опинилася в потрібному місці у потрібний час, і тут їй трапився професор Хіггінс.
Що ж до українців, то вони вважають себе культурними та освіченими людьми, всі мають не просто шкільну освіту, а університетську, та ще й не одну. На кожному кроці у великих містах розташовані навчальні заклади, де людей вчать, вчать, вчать … рідної мови. І що, як кажуть, у сухому залишку?
Нічого. Як і 100 років тому, правильною мовою говорять одиниці, як-от, наприклад, я. Інші вдовольняються тією мовою, яку зроду чули у себе вдома: дехто – суржиком, дехто – галицьким діалектом, гварою. Багато людей говорять досить правильною російською мовою.
Як досконале знання мови впливає на суспільний стан та ділову успішність українця? За моїми власними ніяк. Щоб це зрозуміти, достатньо лише на півгодинки увімкнути телевізор. За цей час ви почуєте від дикторів, ведучих, від просто людей, від високоповажних людей, в тому числі – бізнесменів і депутатів парламенту стільки словесного бруду, що вам стане соромно за стан освіти, вихованості, обізнаності людей щодо їхньої мови. Складається враження, що їм не подобається мова, якою вони змушені говорити, що її насаджують штучно, примушують говорити мовою, на якій вони не думають, якою не володіють.
Я хочу сказати, що в нашій країні, на відміну від Англії 19 сторіччя, знання, а точніше незнання мови не є запорукою «успішного життя», тобто, можна стати заможним і щасливим, користуватися високим становищем та мати імідж поважної особи, не маючи навіть достатнього словникового запасу.
«Поговори трохи, і я скажу, хто ти», - жартують філологи. І справді, хто ти є насправді – про це скаже твоя мова.