22 января 1729 г. он появился на свет в семействе лютеранского пастора, проживавшем в г. Каменц (Саксония). После окончания школы на протяжении 1746-1748 гг. Готхольд Эфраим являлся студентом Лейпцигского университета (богословский факультет), проявляя больше интереса к театру и античной литературе, чем к учебным дисциплинам. Принимал активное участие в деятельности театральной труппы Каролины Нейбер – позднее именно ею будет поставлена комедия «Молодой ученый», драматический дебют Лессинга.
По окончании университета он в течение трех лет жил в Берлине, не стремясь сделать духовную или научную карьеру и занимаясь сочинением художественных произведений (к этому периоду в его творческом багаже уже было несколько комедий, сделавших его достаточно известным, а также од, басен, эпиграмм и др.), переводами, литературной критикой (сотрудничал с «Берлинской привилегированной газетой» в качестве рецензента).
В конце 1751 г. Готхольд Эфраим Лессинг продолжил образование в Виттенбергском университете, через год получив степень магистра, снова переехал в столицу. Литератор принципиально избегал любой официальной службы, в том числе весьма выгодной, видя в ней угрозу своей независимости, предпочитал жить на эпизодические гонорары. За эти годы работы заработал авторитет как мастер художественного слова и блестящий критик, отличающийся объективностью и проницательностью. В 1755 г. выходит его новое детище - прозаическая «Мисс Сара Сампсон» - первая в национальной литературе семейная «мещанская» драма, сделавшая его по-настоящему известным. Вместе с другими произведениями, в том числе критическими и научными, она вошла в шеститомник «Сочинений». Статус лидера национальной журналистики Лессинг получил благодаря публикациям в основанном им с товарищами литературном журнале «Письма о новейшей литературе» (1759-1765).
На протяжении 1760-1765 гг. Лессинг – секретарь прусского генерала Тауэнцина, губернатора Силезии, с 1767 г. - литературный консультант и критик Немецкого национального театра (Гамбург). Его отзывы знаменовали собой наступление нового периода развития театральной критики. На протяжении 1767-1768 Готхольд Эфраим предпринимал попытки основать в этом же городе свой театр, но затея не удалась. Для получения стабильного заработка Лессинг в 1770 г. устраивается работать в Вольфенбюттельскую герцогскую библиотеку придворным библиотекарем, и с этого события начинается новый период в его биографии, который оказался самым морально тяжелым для писателя. На протяжении девяти месяцев в 1775-1776 гг. он путешествовал с принцем Леопольдом Брауншвейгским по Италии, а все остальное время до 15 февраля 1781 г., даты своей смерти, провел в этом городе, работая на тяготившей его должности придворного библиотекаря.
«Доля людини» — роздуми автора над людською долею в зв'язку з трагічними подіями, війною, що була тяжким випробуванням в житті цілого народу. З цією мстою Шолохов добирає епізоди, що краще за інші дозволяють зрозуміти цю проблему. Чи витримає Андрій Соколов, головний герой твору, важкі втрати, чи збереже віру в житія іі людей, чи пройде він іспит на людяність, і взагалі, то виявиться сильнішим: обставини чи його характер, — цс питання стає наскрізним в повісті. Низка епізодів об'єднується не тільки образом Соколова, а «круговою» композицією і прикутістю уваги до цього питання, а ше окремими образами-лейтмотивами, такими як образ дороги, що переростає в образ складного життєвого шляху взагалі. Багато разів повторюється у цьому лейтмотиві слово «тяжко»: «Тяжко мені, братцю, згадувати, а ще тяжче розповідати про те, що довелося пережити...» Окремої історії або окремої пригоди в повісті немає, життя Андрія Соколова осмислюється автором як явище епохи.
У чужій землі Андрій «поховав останню свою радість і надію» — свого сина. Це було лише одним з випробувань, що випали на його долю. Він знав й інші втрати, пережив полон, витримав майже неможливе, з того, що взагалі може довестися витримати людині. Хоча Андрій Соколов ніби не здійснював особливих подвигів, у розказаних автором епізодах достатньо свідчень про його мужність. Він — герой, хоча герой непоказний, один з мільйонів подібних непомітних героїв.
Здавалося б, ненависть до ворогів мала б витіснити з його серця будь-які інші почуття: таке нерідко трапляється саме з сильними людьми. Схоже, що почуття трагічної безнадійності зачепило-таки глибинні шари його особистості. Але доля зводить його з сиротою Ванюшею, дитиною. в якої вкрали дитинство, і втрати якої були не меншими, ніж у нього, дорослої людини. Й ось вже емоційна тональність оповіді змінюється: «Вночі то погладиш його сонного, то волоссячко на чупринці понюхаєш, і серце відходить, стає м'якішим, а то воно ж у мене скам'яніло від горя», — зізнається Андрій Соколов.
Отже, він не втратив здатність до співчуття й доброти. Більш того, через наступне всиновлення Ванюші Шолохов розкриває ідею непереможності людяності. Віра та надія звучать у цих рядках повісті: попри все Андрій Соколов лишився людиною. Повісті, названо не просто «долею», або «долею Андрія Соколова» — узагальнене слово «людина» підкреслює важливість саме цього моменту. У його ставленні до дитини — перемога доброти над жорстокістю, над утратами та загальною руїною: це більше, ніж військова перемога над ворогом, цс перемога іншої моралі — гуманізму та відповідальності за долі інших.
Але знову ж таки відповідальність Андрія не обмежується відповідальністю за малого сирітку, вона нерозривна з відповідальністю за долю Батьківщини. У кінці повісті це звучить відкритим текстом: «І хотілося б думати, що ця російська людина незламної волі витримає, і коло батьківської о плеча виросте той, хто, подорослішавши, зможе все витерпіти, усе подолати па своєму шляху, якщо до цього покличе його Батьківщина».
Отже, повість про долю Андрія Соколова — розповідь про переміни людини над нелюдськими обставинами, надії над відчаєм, мпрнш п існування над страхіттям війни.
