Слово притча в Євангелії зустрічається у двох видах грецьких слів: “параболі” і “парімії”. Парабола зазвичай перекладається як “порівняння”, “подоба”, і саме це слово зазвичай зустрічається в Євангелії від Іоана. Парабола – це найчастіше розповідь, що має перекривання сенс і виражає вищі духовні істини в образах, взятих з повсякденного побуту. Парімія в дослівному перекладі означає “короткий вислів, що виражає правило життя” (парімії зустрічаються в Притчах Соломона). Практично всі притчі Ісуса Христа – це алегоричне повчання, образи і приклади, запозичені з повсякденного життя і навколишньої природи. Сьогодні ми дізнаємося чого навчають євангельські притчі і чим вони можуть до людям, котрі читають їх.
Притча – не спрощене уявлення Царства Небесного, а лише образ реальності, що не відображається у визначенні.
Іоан Златоуст пояснює: “Господь говорив притчами для того, щоб зробити своє слово більш виразним, глибше відобразити його в пам’яті слухачів і самі справи представити очам”.
ЧОГО НАВЧАЮТЬ ЄВАНГЕЛЬСЬКІ ПРИТЧІНезважаючи на те, що образи в притчах були всім знайомі розтлумачити їх було не простою справою. Цьому служить доказом запитання Ісуса “Чи зрозуміли ви?”, яке він задав після пояснення притчі учням. Тільки після зішестя Святого Духа апостоли стали ясно розуміти те, про що говорив Ісус у притчах. Про труднощі сприйняття духовних істин пророкував ще Ісая – якщо показати морально зіпсованим і духовно-огрубілим людям істину такою, яка вона є, не втілюючи її у що-небудь їм зрозуміле, то вони і, дивлячись, не побачать її і, чуючи, не почують. Тільки зодягнена в гарний покрив, поєднана з уявленням добре знайомих предметів вона, істина, стає доступною до сприйняття і розуміння.
Євангельські притчі вчать нас розуміти закони Божі. Вчать нас дотримуватися всіх заповідей. Тому було б непогано нашому поколінню зайнятися їх читанням. Так само через ці притчі ми можемо пізнати і самого Бога. Ми дізнаємося, що Він вимагає повного підпорядкування і довіри до себе і ніколи не бажає людям зла, допомагаючи їм і оберігаючи їх, хоча і робить це трішки по-своєму. Ми дізнаємося, що допомагає він всім, навіть тим, хто не вірує в нього. Направляє на шлях істинний.
Православному християнину, навіть духовно нерозвиненому, доступне все багатство думки святих церковних отців, але як і колись – не багато хто йде “вузьким шляхом” в пошуку істини і життя.
Имя Митрофан означает “подобный”, похожий на мать. Может таким именем госпожа Простакова хотела показать, что ее сын- отражение самой Простаковой.
Митрофанушке было шестнадцать лет, но его мать не хотела расставаться со своим ребенком и желала оставить при себе до двадцати шести лет, не отпуская на службу.
Сама госпожа Простакова была тупа, нагла, невежлива, и по этому не прислушивалась ни к чьему мнению.
“Пока Митрофан еще в недорослях, пока его и поженить; а там лет через десяток, как войдет, избави боже, в службу, всего потерпите”.
У самого Митрофанушке отсутствует цель в жизни, он только любил поесть, бездельничать и гонять голубей: “Побегу-тка теперь на голубятню, так авось – либо…” На что его мать отвечала: “ Поди, порезвись, Митрофанушка”.
Митрофан не хотел учиться, его мать наняла ему учителей лишь потому, что так было положено в дворянских семьях, а не для того, чтобы сын ее учился уму – разуму. Как он говорил матери: “ Слушаст, матушка. Я те потешу. Поучусь; только чтоб это был последний. Час моит воли пришел. Не хочу учиться, хочу жениться” А госпожа Простакова всегда вторила ему: “ Мне очень мило, что Митрофанушка вперед шагать не любит, С его умом, да заметет далеко, да и боже избави! Лишь тебе мученье, а все, вижу, пустота. Не учись этой дурацкой науке!”
Самые дурные качества характера, самые отсталые взгляды на науку характеризуют таких молодых дворян, как Митрофан. Также он необычайно ленив.
Сама Госпожа Простакова души в Митрофанушке не чаяла. Фонвизин понял неразумность ее слепой, животной любви к своему детищу, Митрофану,- любви, которая, сущности, губит ее сына. Митрофан объедался до коликов в животе, а мама все уговаривала съесть еще. Няня говорила: “ Он уже и так, матушка, пять булочек съел”. На что Простакова отвечала: “ Так тебе жаль шестой, бестия”. Эти слова показывают заботу о сыне. Она старалась обеспечить ему беззаботное будущие, решила женить его на богатой жене. Если кто – либо обижает ее сына, она сразу идет на защиту. Митрофанушка был одним ее утешением.
Митрофан относился к своей матери пренебрежительно: “ Да! Того и гляди, что от дядюшки таска: а там с его кулаков да за часослов” Что, что ты хочешь сделать? Опомнись, душенька!” “Вить здесь и река близко. Нырну, так и поминай как звали”. “Уморил! Уморил Бог с тобой!”: эти слова доказывают, что он совсем не любит и ему совсем не жаль свою родную мать, Митрофан ее не уважает и играет над ее чувствами. А когда потерявшая власть Простакова бросается к сыну со словами: Один ты остался у меня, мой сердечный друг, Митрофанушка! ”. А в ответ слышит бессердечное: “ Да отвяжись ты, матушка, как навязалась”. “ Ночь всю така дрянь в глаза лезла”. “ Какая же дрянь Митрофанушка?”. “ Да то ты, матушка, то батюшка”.