Маленький дідусь із довгою сивою бородою сидів на лавці і парасолькою креслив щось на піску.
— Посуньтесь, — сказав йому Павлик і присів на край.
Дідусь посунувся і, глянувши на червоне, сердите обличчя хлопчика, сказав:
— З тобою щось трапилось?
— Ну й добре! А вам хіба що? — покосився на нього Павлик.
— Мені-то нічого. А ось ти зараз кричав, плакав, сварився з кимсь.
— Ще б пак! — сердито буркнув хлопчик. — Я скоро зовсім утечу з дому.
— Втечеш?
— Утечу! Із-за однієї Оленки втечу. — Павлик стиснув кулаки. — Я зараз її мало не
відлупцював. — Жодної фарби не дає! А у самої скільки!
— Не дає? Ну, та через це втікати не варто.
— Не лише через це. Бабуся за одну моркву з кухні мене прогнала. Просто ганчіркою,
ганчіркою.
Павлик засопів від образи.
— Дурниці! — сказав дідусь. — Один насвариться, другий
— Ніхто мене не жаліє! — крикнув Павлик. — Брат на човні йде кататися, а мене не
бере. Я йому кажу: «Візьми краще, все одно я від тебе не відстану, весла поцуплю, сам у човен залізу!»
Павлик стукнув кулаком по лавці і раптом замовк.
— Що ж не бере тебе брат?
— А чого це ви все питаєте?
Дідусь розгладив бороду.
— Я хочу тобі до таке чарівне слово.
Павлик відкрив рота.
— Я скажу тобі це слово. Але пам’ятай: говорити його треба тихим голосом, дивлячись
прямо в очі тому, з ким розмовляєш. Запам’ятай: тихим голосом, дивлячись прямо в очі.
— А яке слово?
Дідусь нахилився до самісінького вуха хлопчика. М’яка борода його торкнулася Пав-
ликової щоки. Він в щось і голосно додав:
— Це чарівне слово! Але не забудь, як треба говорити його.
— Я спробую, — посміхнувся Павлик. — Я зараз спробую.
Він схопився і побіг додому.
2.
Оленка сиділа за столом і малювала. Фарби — зелені, сині, червоні — лежали перед
нею. Побачивши Павлика, вона в цю ж мить згребла їх у купу і накрила рукою.
«Обдурив дідусь! — з досадою подумав хлопчик. — Хіба така зрозуміє чарівне слово!»
Павлик боком підійшов до сестри і смикнув її за рукав. Сестра оглянулась. Тоді, дивлячись їй у вічі, тихим голосом хлопчик сказав:
— Оленко, дай мені одну фарбу. Будь ласка.
Оленка широко розкрила очі. Пальці її розтулились і, знімаючи руку зі столу, вона
збентежено промуркотіла:
— Яку тобі?
— Мені синю, — боязко сказав Павлик. Він узяв фарбу, потримав її в руках, походив
з нею по кімнаті і віддав знову сестрі. Йому не потрібна була фарба. Він думав тепер тільки про чарівне слово.
— Піду ще до бабусі. Вона саме куховарить. Прожене чи ні?
Павлик відчинив двері на кухню. Бабуся знімала з дека гарячі пиріжки.
Онук підбіг до неї, обома руками повернув до себе червоне зморшкувате лице, подивився в оч в:
— Дай мені шматочок пиріжка, будь ласка.
Бабуся випрямилася. Чарівне слово так і засяяло в кожній зморшці, в очах, в усмішці.
— Гаряченького. Гаряченького захотів, голубе мій! — промовляла вона, вибираючи
найкращого, рум’яного пиріжка.
Павлик підстрибнув на радощах і розцілував її в обидві щоки.
«Чарівник! Чарівник!» — говорив сам до себе, згадуючи дідуся.
За обідом Павлик сидів принишклий і прислухався до кожного братового слова.
Коли брат сказав, що поїде кататись на човні, Павлик поклав руку йому на плече і тихо
попросив:
— Візьми мене, будь ласка.
За столом відразу всі замовкли. Брат звів брови і посміхнувся.
— Візьми його, — раптом сказала сестра. — Що тобі, важко?
— Та чому б і не взять? — усміхнулася бабуся. — Звичайно, візьми.
— Будь ласка, — повторив Павлик.
Брат голосно засміявся, поплескав хлопчика по плечу, скуйовдив йому волосся.
— Ой ти мандрівник! Ну, гаразд, збирайся!
«До Знову до
Павлик вскочив з-за столу і побіг на вулицю.
Та у сквері дідуся вже не було.
Лавка була порожня, і тільки на піску лишились накреслені парасолькою незрозумілі знаки.
Маленький дідусь із довгою сивою бородою сидів на лавці і парасолькою креслив щось на піску.
— Посуньтесь, — сказав йому Павлик і присів на край.
Дідусь посунувся і, глянувши на червоне, сердите обличчя хлопчика, сказав:
— З тобою щось трапилось?
— Ну й добре! А вам хіба що? — покосився на нього Павлик.
— Мені-то нічого. А ось ти зараз кричав, плакав, сварився з кимсь.
— Ще б пак! — сердито буркнув хлопчик. — Я скоро зовсім утечу з дому.
— Втечеш?
— Утечу! Із-за однієї Оленки втечу. — Павлик стиснув кулаки. — Я зараз її мало не
відлупцював. — Жодної фарби не дає! А у самої скільки!
— Не дає? Ну, та через це втікати не варто.
— Не лише через це. Бабуся за одну моркву з кухні мене прогнала. Просто ганчіркою,
ганчіркою.
Павлик засопів від образи.
— Дурниці! — сказав дідусь. — Один насвариться, другий
— Ніхто мене не жаліє! — крикнув Павлик. — Брат на човні йде кататися, а мене не
бере. Я йому кажу: «Візьми краще, все одно я від тебе не відстану, весла поцуплю, сам у човен залізу!»
Павлик стукнув кулаком по лавці і раптом замовк.
— Що ж не бере тебе брат?
— А чого це ви все питаєте?
Дідусь розгладив бороду.
— Я хочу тобі до таке чарівне слово.
Павлик відкрив рота.
— Я скажу тобі це слово. Але пам’ятай: говорити його треба тихим голосом, дивлячись
прямо в очі тому, з ким розмовляєш. Запам’ятай: тихим голосом, дивлячись прямо в очі.
— А яке слово?
Дідусь нахилився до самісінького вуха хлопчика. М’яка борода його торкнулася Пав-
ликової щоки. Він в щось і голосно додав:
— Це чарівне слово! Але не забудь, як треба говорити його.
— Я спробую, — посміхнувся Павлик. — Я зараз спробую.
Він схопився і побіг додому.
2.
Оленка сиділа за столом і малювала. Фарби — зелені, сині, червоні — лежали перед
нею. Побачивши Павлика, вона в цю ж мить згребла їх у купу і накрила рукою.
«Обдурив дідусь! — з досадою подумав хлопчик. — Хіба така зрозуміє чарівне слово!»
Павлик боком підійшов до сестри і смикнув її за рукав. Сестра оглянулась. Тоді, дивлячись їй у вічі, тихим голосом хлопчик сказав:
— Оленко, дай мені одну фарбу. Будь ласка.
Оленка широко розкрила очі. Пальці її розтулились і, знімаючи руку зі столу, вона
збентежено промуркотіла:
— Яку тобі?
— Мені синю, — боязко сказав Павлик. Він узяв фарбу, потримав її в руках, походив
з нею по кімнаті і віддав знову сестрі. Йому не потрібна була фарба. Він думав тепер тільки про чарівне слово.
— Піду ще до бабусі. Вона саме куховарить. Прожене чи ні?
Павлик відчинив двері на кухню. Бабуся знімала з дека гарячі пиріжки.
Онук підбіг до неї, обома руками повернув до себе червоне зморшкувате лице, подивився в оч в:
— Дай мені шматочок пиріжка, будь ласка.
Бабуся випрямилася. Чарівне слово так і засяяло в кожній зморшці, в очах, в усмішці.
— Гаряченького. Гаряченького захотів, голубе мій! — промовляла вона, вибираючи
найкращого, рум’яного пиріжка.
Павлик підстрибнув на радощах і розцілував її в обидві щоки.
«Чарівник! Чарівник!» — говорив сам до себе, згадуючи дідуся.
За обідом Павлик сидів принишклий і прислухався до кожного братового слова.
Коли брат сказав, що поїде кататись на човні, Павлик поклав руку йому на плече і тихо
попросив:
— Візьми мене, будь ласка.
За столом відразу всі замовкли. Брат звів брови і посміхнувся.
— Візьми його, — раптом сказала сестра. — Що тобі, важко?
— Та чому б і не взять? — усміхнулася бабуся. — Звичайно, візьми.
— Будь ласка, — повторив Павлик.
Брат голосно засміявся, поплескав хлопчика по плечу, скуйовдив йому волосся.
— Ой ти мандрівник! Ну, гаразд, збирайся!
«До Знову до
Павлик вскочив з-за столу і побіг на вулицю.
Та у сквері дідуся вже не було.
Лавка була порожня, і тільки на піску лишились накреслені парасолькою незрозумілі знаки.
вот это
Объяснение:
Эпическая поэма Н.А.Некрасова «Кому на Руси жить хорошо» стала неким результатом двух десятков лет творчества. Произведение было написано сразу после отмены крепостного права в1862году, то есть в то время, когда преобразование еще не оправдало чаяний крестьян и они, находясь в тяжелом положении, должны были выкупать свои же земельные наделы, тем самым попадая в экономическую кабалу.
Н.А. Некрасов был одним из ярчайших представителей небольшого количества людей того времени, которых беспокоило настоящее и дальнейшая судьба простого народа. Именно народу посвящено творчество поэта, так как в детстве он сам видел тяжелую судьбу крестьян и то, как с ними обращался его собственный отец. Поэма отличается от произведений того времени своеобразной новизной композиции и жанром и написана понятным для крестьянского народа языком. Для изображения полноты жизни автор использует устное народное творчество.
Все события сюжета вращаются вокруг главного героя - крепостного народа Руси, что было новшеством в литературе 19 века. В произведении нет центрального персонажа, что является новшеством в поэме в целом и в ее фрагментарности. Все главы открыты, но синтезирует их общий символ, коим является дорога. Сама поэма состоит из нескольких историй судеб большого количества людей. Каждый эпизод это отдельный сюжет, который мог быть самостоятельным произведением, но именно в данном произведении они объединены с целью описания жизни людей в период освобождения.
Семь мужиков идут дорогами Руси и ищут того, кому действительно живется хорошо. Мужики – это