Война - это зло, это тяжёлое испытание для всех,
особенно для детей. Дети и война понятия несовместимые.
Совсем ёщё юный разведчик Иван уже ад фашистского
лагеря смерти.
Тяжело, по-взрослому ненавидит он врага.
И давно уже сознательно живет по суровым законам настоящей,
невыдуманной войны.
После трагической гибели отца и сестры решил мстить
немцам и стал разведчиком.
Он многократно был в тылу врага и добывал важные сведения,
был смел и отважен.
Его хотели отправить учиться в Суворовское училище.
ван не против суворовского, но- после войны.
Не мог он там отсиживаться сейчас, когда враг еще не побит.
Да, Ивана в тылу и не удержать.
Пробовали, когда вывезли самолетом из окруженного немцами
партизанского отряда.
Но не смог Иван сидеть в школе, когда на родной земле был враг.
"Офицером стать я ещё успею. А пока война, отдыхать может
тот, от кого пользы мало", - говорит Иван.
И, понимая всю опастность, взрослые всё – таки посылают
мальчика в разведку.
Главная причина – горькая и страшная.
А дело было в том, что шла жестокая война, от исхода к
оторой зависела не только судьба отдельного человека,
но и будущее нашей Родины. Гибли люди, разрушались города,
горели сёла. За победу сражались и, случалось, погибали
старики и дети. Как ни больно и ни горько об этом говорить.
Холин, переправив Ивана на другой берег реки, в тыл врага,
разговаривает в землянке с Гальцевым:
- Третий год воюешь? - с он, закуривая.
– И я третий… А в глаза смерти - как Иван! – мы, может, и не
заглядывали… За тобой батальон, полк, целая армия…
А он один! – Ребёнок! "
Ребёнок…
И он навечно остался ребенком, убитым войной.
Объяснение:
Центральне місце займає образ Івана Дідуха. Детального опису його зовнішності у творі немає. Іван був скалічений тяжкою працею: «Мав у поясі хибу, бо все ходив схилений, як би два залізні краки стягали тулуб до ніг». Тому його в селі прозвали Переломаним.
Іван — надзвичайно працьовита людина, дуже порядна, хоч і дещо дивакувата («Отакий був Іван, дивний і з натурою, і з роботою»). Іван ціле життя тяжко працював, працю він сприймав як своє життєве покликання та обов’язок: «Я ціле житє лиш роб, та й роб, та й роб! Не раз, як днинка кінчиласи, а я впаду на ниву та й ревно молюся до бога: господи, не покинь ні ніколи чорним кавалком (шматком) хліба, а я буду все працювати, хіба бих не міг ні руков, ні ногов кинути...».
Він — справжній патріот рідної землі, свого села. Тому для нього вимушене прощання зі своєю землею — найбільша в житті трагедія. Іван розривається між любов’ю до землі, якій віддав стільки сил, і любов’ю до дітей, турботою про їхню долю: він усвідомлює, що в рідному селі їх чекає лише перспектива стати наймитами. Чоловік робить вибір на користь майбутнього дітей, хоча знає, що сам ніколи не буде щасливим за океаном.
Катерина – дружина Івана. Її образ змальовано побіжно. Сказано зокрема, що вона була «старенька й сухонька». Вона, так само як і її чоловік, працьовита та порядна. «Була-с порєдна газдиня, тєжко-с працувала, не гайнувала-с», — таку характеристику Катерині дає сам Іван. Розлука з рідним селом дуже гнітила Катерину: вона сумувала й багато плакала.
Тяжёлая горькая
кипит жжёт не отпускает
обида вызывает душевную боль
Оскорбление