Повесть называется "Капитанская дочка", значит, ваш вопрос, миледи, следует формулировать так: "по капитанской дочке"( а не дочери) . Всё, о чём вы, Настенька, спрашиваете, сосредоточено в 3-й главе, она совсем небольшая, её приятно прочитать. Семейный характер отношений между людьми в крепости объясняется тем, что крепость, по существу, - отдалённая деревушка в Оренбургской губернии. Время мирное. Комендант крепости, Иван Кузьмич Миронов, считается дворянином, но он безземельный дворянин, и крепостных крестьян у семьи Мироновых - одна девка Палашка. Сам Миронов, " слуга царю, отец солдатам", очень простой и порядочный человек. Его жена, тоже простая и добрая женщина, командует в своей семье, ведёт домашнее хозяйство, а заодно и руководит житейскими делами в крепости. Капитан только обучает своих стареньких солдат-ветеранов маршировке. Дочку свою Мироновы воспитали по старым русским обычаям. Она скромна, порядочна, послушна свои родителям, но умна и с большим чувством собственного достоинства. Так бы они спокойно и прожили свою жизнь в крепости, если бы не Пугачёвский бунт...
Объяснение:
Известная, - притом
Чиновные и должностные -
Все ей друзья и все родные…
Зато, в отличие от Чацкого, Молчалин органично вписывается в фамусовское общество. Можно сказать, что это «маленький Фамусов», ведь у него много общего с главным московским «тузом», несмотря на их большую разницу в возрасте и в общественном положении. Например, отношение Молчалина к службе - чисто «фамусовское»: он хотел бы «и награжденья брать, и весело пожить».
Общественное мнение для Молчалина, как и для Фамусова, свято. Некоторые его высказывания («Ах! злые языки страшнее пистолета», «В мои лета не должно сметь / Свое суждение иметь») напоминают фамусовское: «Ах! боже мой! что станет говорить / Княгиня Марья Алексевна!».
Молчалин - антипод Чацкого не только по убеждениям, но и по характеру отношения к Софии. Чацкий искренне влюблен в эту девушку, выше этого чувства для него ничего не существует. Молчалин же лишь умело притворяется, что любит Софью, хотя, по собственному признанию, не находит в ней «ничего завидного».
Отношения с Софией целиком определяются жизненной позицией Молчалина: так он держится со всеми без исключения людьми, это жизненный принцип, усвоенный с детства. В последнем действии он рассказывает Лизе, что ему «завещал отец» «угождать всем людям без изъятья». Молчалин - влюбленный «по должности», «в угодность дочери такого человека», как Фамусов, «который кормит и поит, / А иногда и чином подарит...».
Важно, что потеря любви Софии не означает поражения Молчалина. Хотя он и совершил непростительную оплошность, ему все же удалось выйти сухим из воды. В финале комедии Молчалин, вероятно, удвоит усилия, чтобы загладить вину перед Софией. Остановить карьеру такого человека, как Молчалин, невозможно – в этом смысл страшной сущности данного героя. Именно поэтому, на мой взгляд, Молчалин гораздо более опасен, чем жалок.
Беру!
Беру!
Аповесць В. Быкава "Знак бяды" адметная. Вайна ў ёй разглядаецца праз успрыняцце яе мірнымі жыхарамі, для якіх уласны хутар становіцца месцам здзекаў і гвалту, своеасаблівай Галгофай. Мінулая вайна, на думку В. Быкава, паказала, "якім высокім і якім нізкім можа быць чалавек, да якой велічы могуць узняцца адны і да якой нізасці апусціцца другія". Таму ў творы пісьменнік (выдатны псіхолаг) імкнецца выявіць прычыны здрадніцтва, прыстасавальніцтва, маральнага падзення адных і духоўнай велічы, высакароднасці, нязломнасці духу другіх. Зразумела, што здрадніцтва не можа нарадзіцца далёка ад нас, саміх сябе. Яно найбольш праяўляецца ў часы цяжкіх выпрабаванняў, калі чалавек стаіць на мяжы выбару паміж жыццём і смерцю. Адны выбіраюць жыццё і тым самым здраджваюць сабе, радзіме, народу, пачынаюць прыслужваць іншаму рэжыму, прыстасоўваюцца да выгаднай для сябе сітуацыі. Другія (напрыклад, Сцепаніда) з першых дзён не мірацца з новымі парадкамі, свядома канфліктуюць з ня гасцямі, змагаюцца з ворагам да апошняга ўздыху. "Сваімі" і адначасова чужымі ў аповесці паказаны Гуж, Каландзёнак і Недасека. Сярод усіх паліцаяў сваёй жорсткасцю, бесчалавечнасцю вылучаўся Гуж, які яшчэ да вайны, пасля раскулачвання бацькі, з абрэзам паляваў на людзей. У перыяд акупацыі ён зноў адчуў сваю сілу. Упіваючыся неабмежаванай уладай, Гуж здзекаваўся з людзей не толькі па загадзе немцаў, але і дзеля свайго задавальнення. З лютай нянавісцю спрабаваў ён адпомсціць за даўнюю крыўду. Яшчэ больш небяспечным (з-за сваёй затоенасці, непрадказальнасці ўчынкаў) з'яўляецца Каландзёнак — "няўклюда лягчоная, ні хлопец, ні дзеўка — паскуда адна". У гады калектывізацыі ён прыкідваўся прыхільнікам новых змен, дапамагаў адшукваць "ворагаў" народа і за паклёпніцкі данос нават быў узнагароджаны рэквізаванымі ботамі. З прыходам фашыстаў ён з лёгкасцю і спраўна стаў служыць фашысцкай сістэме так жа, як калісьці служыў савецкай уладзе. В. Быкаў, удзяляючы ў аповесці значнае месца паліцаям, бачыў у іх затоенасці, скрытвасці, прыстасавальніцтве не меншую небяспечнасць, чым у заведама адкрытай чалавеказабойчай палітыцы ворагаў-чужынцаў. Немцам-захопнікам В. Быкаў у аповесці адводзіць не так многа ўвагі. З імі мы сустракаемся толькі тады, калі яны некалькі дзён жылі ў хаце Сцепаніды і Петрака. Але і гэтага дастаткова, каб упэўніцца ў тым, што перад намі заваёўнікі, якія ўсімі магчымымі сродкамі будуць імкнуцца да панавання і знішчэння існуючага ладу. Фашысты з'яўляюцца адкрытымі ворагамі, і ад іх нельга чакаць асаблівай павагі, міласэрнасці. Горшыя за іх з-за сваёй затоенасці, скрытнасці, непрадказальнасці дзеянняў паліцаі, якія не часова, а ўжо назаўсёды сталі чужымі для аднавяскоўцаў і якім ніколі не давяралі ворагі. Такім чынам, чужых у аповесці "Знак бяды" можна ўмоўна падзяліць на дзве катэгорыі: чужыя, якія адначасова з'яўляюцца ворагамі-захопнікамі, і былыя свае людзі, якія з-за здрады і прадажнасці сталі чужымі для свайго народа. Аўтар сцвярджае, што свае "чужыя" больш страшныя за адкрытага ворага, яны здольны служыць любому злу, якое знаходзіцца пры ўладзе. Вайна — тая крытычная сітуацыя ў жыцці герояў твора, калі выяўляецца іх сапраўдная сутнасць: сутнасць чалавечая або звярыная, дзікунская. На жаль, праблема сваіх — "чужых" застаецца актуальнай і для нашага часу.