Жила была девочка Маша. Пошла она раз в лес, хотя мама говорила - в лес не ходи, да ещё одна. Но очень хотелось девочке грибов да ягод набрать. Идёт себе девочка, идёт, и видит поляну. А на ней - чудеса! Груды ржавых консервных банок, пустых упаковок и пластмассовых бутылок. Ладно, думает девочка, пойду я глубже. Может там грибы да ягоды будут? Идёт девочка дальше. Видит - поляна. А на этой поляне след от костра, да такой, что деревья рядом стоящие обгорели. Ну, не беда, думает девочка. Дальше пойду. А дальше лес закончился - весь на дрова порубили. И к дороге вышла. И подумала девочка: чего это мама мне в лес ходить не разрешала? Наверно, чтобы я этого безобразия не видела?
Сюжет драми В. Шекспіра "Ромео та Джульєтта" побудовано на старовинній легенді XIV ст., події якої відбуваються у Вероні у часи герцога, де Л а Скала. Добре знаючи звичаї і побут Італії того часу, автор перетворює епос на драму.
У середньовічній Італії мешканці любили добре попоїсти, влаштовували домашні свята з маскарадами, музикою, танцями. Жінки в родині робили все, але були абсолютно безправними. Чоловіки в побуті мали більше свободи, ніж жінки. Вони жили привільно: танці, полювання, флірт. Старший в роду керує усіма. Свята справа для чоловіків — захист батьківщини і честі роду, а для цього необхідно володіти мечем і шпагою.
Життям Верони правив князь, який був законодавцем і вершителем людської долі. В місті панувала тиша. Порядок підтримувала і церква. Законники-ченці намагались упокорювати життя міщан, їх поважали, їх боялись і шанували.
У родинах Капулетті і Монтеккі, що ворогували між собою, ще шанували родові традиції і звичаї. Нормами поведінки вважались ненависть до ворога роду, бажання йому смерті, помста — кров за кров, смерть за смерть.
Старійшини родин уже і не згадають, через що ворогують, але молодь (Тибальт, Бенволіо, Меркуціо) підтримує ворожнечу. Вона дає молодим можливість вправлятись у фехтуванні. Місто розділено на дві групи — прибічників Монтеккі та Капулетті, котрі тиняються вулицями та шукають нагоду пролити кров.
У сім'ї Капулетті росте донька, Джульєтта, їй лише тринадцять, вона слухняна, весела, любить батьків. Вона кориться традиції і погоджується на одруження з нелюбим Парісом, коли про це просить батько. Але покірність її має межі. Така вона до того часу, доки не зустріла Ромео, доки в її душі не прокинулося світле почуття, яке неминуче встало в суперечність зі звичаями її оточення, волею близьких та рідних.
Спочатку були навіть сумніви. Закохана Джульєтта розчарувалась, коли узнала ім'я Ромео. Але вже під час першої зустрічі з Ромео красуня відповідає йому:
Лишь это имя мне желает зла.
Ты б был собой, не будучи Монтекки.
Ромео, дізнавшись ім'я своєї коханої, подібної до білої голубки у зграї воронів, відчуває грізні ознаки. Але кохання для нього сильніше за смерть.
Здавалось, увесь світ протестує проти закоханих: у двобої з Тибальтом, двоюрідним братом Джульетта, Ромео завдає поразки гаданому родичу. За це його вигнано з міста під загрозою смертної кари. Але брат Лоренцо відгукнувся на прохання молодих: святий обряд вінчання уже відбувся. Розлука гірша за смерть. Джульетта, щоб з'єднатися з Ромео, випиває сонне зілля, ясно розуміючи, що це небезпечно. Найсильніший стимул внутрішнього життя дівчини — відданість коханому, віра в чистоту помислу Ромео. Щастя для неї — у з'єднанні з дорогою серцю людиною.
Дізнавшись про смерть Джульєтти, Ромео поспішає назустріч загибелі, робить усе, щоб піти з життя. І ось фінал прекрасного кохання. Ромео п'є отруту. А Джульетта через три години свого сну приходить до пам'яті, але розуміє, що сталося непоправне, і, вихопивши кинжал з ножен Ромео, заколює себе.
Батьки тільки тепер дізнаються про кохання своїх дітей. Зустрічаються старійшини родин. Настає примирення. Ціною життя юних нащадків сплачено за цей мир. Над тілами загиблих з'єднуються руки Капулетгі і Монтеккі.
Плата за непримиренність, засновану на безглуздих казках стародавніх звичаїв, — смерть п'ятьох молодих, сильних, з гарячою кров'ю людей. їх загибель стверджує нові істини: людські почуття святіші і значніші за вікові забобони.
Але над усім, що сталося, над усіма скорботами та втратами простягається всеохоплююче почуття, в якому змішано захоплення силою та чистотою кохання та смуток через його трагічний кінець.
Они были отданы по двенадцатому году в Киевскую академию, потому что все
почетные сановники тогдашнего времени считали необходимостью дать
воспитание своим детям, хотя это делалось с тем, чтобы после совершенно
позабыть его. Они тогда были, как все поступавшие в бурсу, дики,
воспитаны на свободе, и там уже они обыкновенно несколько шлифовались и
получали что-то общее, делавшее их похожими друг на друга. Старший,
Остап, начал с того свое поприще, что в первый год еще бежал. Его
возвратили, высекли страшно и засадили за книгу. Четыре раза закапывал
он свой букварь в землю, и четыре раза, отодравши его бесчеловечно,
покупали ему новый. Но, без сомнения, он повторил бы и в пятый, если бы
отец не дал ему торжественного обещания продержать его в монастырских
служках целые двадцать лет и не поклялся наперед, что он не увидит
Запорожья вовеки, если не выучится в академии всем наукам. Любопытно,
что это говорил тот же самый Тарас Бульба, который бранил всю ученость и
советовал, как мы уже видели, детям вовсе не заниматься ею. С этого
времени Остап начал с необыкновенным старанием сидеть за скучною книгою и
скоро стал наряду с лучшими. Тогдашний род учения страшно расходился с
образом жизни: эти схоластические, грамматические, риторические и
логические тонкости решительно не прикасались к времени, никогда не
применялись и не повторялись в жизни. Учившиеся им ни к чему не могли
привязать своих познаний, хотя бы даже менее схоластических. Самые
тогдашние ученые более других были невежды, потому что вовсе были
удалены от опыта. Притом же это республиканское устройство бурсы, это
ужасное множество молодых, дюжих, здоровых людей -- все это должно было
им внушить деятельность совершенно вне их учебного занятия. Иногда
плохое содержание, иногда частые наказания голодом, иногда многие
потребности, возбуждающиеся в свежем, здоровом, крепком юноше, --все
это, соединившись, рождало в них ту предприимчивость, которая после
развивалась на Запорожье.
Остап Бульба, несмотря на то что начал с большим
старанием учить логику и даже богословие, никак не избавлялся
неумолимых розг. Естественно, что все это должно было как-то ожесточить
характер и сообщить ему твердость, всегда отличавшую козаков. Остап
считался всегда одним из лучших товарищей. Он редко предводительствовал
другими в дерзких предприятиях -- обобрать чужой сад или огород, но зато
он был всегда одним из первых, приходивших под знамена предприимчивого бурсака, и никогда, ни в каком случае, не выдавал своих товарищей.
Никакие плети и розги не могли заставить его это сделать. Он был суров к
другим побуждениям, кроме войны и разгульной пирушки; по крайней мере,
никогда почти о другом не думал.