Слушай, так дело не пойдет. После трудового дня имею я право на отдых? Имею. А ты после двадцати трех ноль-ноль сидишь перед телевизором да еще и орешь «го-о-ол!».
— Гол наши забивают не каждый день, — вздохнул я.
— Но еще громче ты кричишь «мази-илы!». Довольно! Наслушалась твоих воплей. Или создай мне комфортные условия и не мешай культурно спать, или забирай телевизор и уматывай куда подальше.
— Куда ж я умотаю? Комнаты у нас проходные, малогабаритные...
— А не мое дело. Хоть вон в туалет. Но чтоб я больше не...
А что, это идея. Между туалетом и спальней все же две двери. Правда, соседям будет слышно. Но соседи не жена, разводом не грозят.
«Том сидів смирно, спершися на довгу низьку парту, і нібито старанно читав. Помалу на нього перестали звертати увагу, і клас знову наповнився звичайним гудінням. Тоді хлопець почав нишком поглядати на сусідку. Та помітила це, скривила рота і на хвилину повернулася до нього спиною. Коли ж вона знов обернулась до нього, перед нею лежав персик. Вона відсунула його; Том тихенько поклав його на те саме місце. Вона знов відсунула, але вже не так вороже. Том терпляче поклав персик знову на те саме місце, — і вона залишила його там. Том нашкрябав на грифельній дошці: «Будь ласка, візьміть, — у мене є ще». Дівчинка прочитала ці слова, але нічого не відповіла. Тоді він почав малювати на дошці, закриваючи свій малюнок лівою рукою. Деякий час дівчинка вдавала, ніби не помічає цього; але потім в ній почала виявлятися людська цікавість. Хлопець малював собі далі, ніби нічого не помічаючи. Дівчинка спробувала подивитись, що це він малює, але так, щоб не дуже себе видати. Том знов-таки ніби не помітив її цікавості. Нарешті вона здалась і нерішуче ла:
— Покажіть мені!
Том відкрив частину карикатурного будинку з похилою покрівлею і кільцями диму, що виходив з димаря. Дівчинка так зацікавилась його роботою, що забула про все на світі. Коли Том закінчив, вона хвилинку дивилася, потім ла:
— Ох, чудово! Тепер намалюйте людину.
Художник поставив на подвір'ї перед будинком людину, схожу на підйомний кран і таку високу, що вона могла б переступити через будинок. Але дівчинка не була занадто вибаглива. Вежа задовольнилася з тієї потвори ла:
— Як гарно! Тепер намалюйте мене поруч!
Том намалював пісковий годинник, приробив до нього зверху круглий місяць, солом'яні ручки й ніжки і в розчепірені пальці вклав величезне віяло. Дівчинка сказала:
— І це дуже красиво. Хотіла б я вміти малювати!
— Це легко в Том. — Я вас навчу.
— Ну, невже? Коли?
— На великій перерві. Ви підете додому обідати?
— Не піду, якщо хочете.
— Добре. Як вас звуть?
— Беккі Течер. А вас? Ага, я знаю, — Томас Сойєр.
— Мене так звуть перед тим, як карають. Коли я добре поводжуся, мене звуть просто Том. Ви звіть мене Томом, гаразд?
— Гаразд.»
Ось так вони познайомилися.
Сиротам удается разоблачить план Олафа и сбежать. На протяжении следующих шести книг они путешествуют от одного опекуна к другому от плохо загримированного графа и шайки его макабрических подручных. По пути дети попадают в передряги и раскрывают тайны своей семьи — в том числе те, которые предпочли бы не знать. Ко второй половине книжного сериала сюжет мрачнеет: детей обвиняют в убийстве, а все происходящее оказывается связано с тайной организацией и серией заговоров.
К «Несчастьям» примыкает ряд дополнительных книг: «Несанкционированная биография», «Письма Беатрис» и несколько коротких историй. Недавно был опубликован короткий цикл «Все неверные вопросы», рассказывающий о молодом Лемони Сникете. На русском языке ни одна из этих книг не выходила.
Чем они хороши?
1 / 3
2 / 3
3 / 3
Первый том вышел в 1999 году и немедленно стал хитом. Он оказался на волне интереса к юношеской литературе, поднятой «Гарри Поттером»: каждый издатель искал автора, который напишет длинную серию книг и станет новой Роулинг. Тем не менее эпигоном Хэндлер не был. Его книги были не в пример мрачнее и напоминали скорее «Семейку Аддамс», истории Роальда Даля и Эдварда Гори — к слову, Хэндлер отправил эксцентричному иллюстратору первый том своей серии, но ответа не получил: Гори скончался, и Хэндлер посчитал это странным благословением.
Кроме того, от других детских авторов книги Сникета отличает язык. Рассказчик обреченно-нервическим голосом отговаривает читателя от продолжения чтения, сыплет недомолвками и, наоборот, то и дело проговаривается о самом важном. К этому можно прибавить страсть автора к игре слов, аллитерациям, переворачиванию штампов: прелесть романов вообще заключена не только в том, что рассказывает Хэндлер, но и в том, как он это делает.