- А хто? Більше ніхто до кімнати не входив з вчорашнього вечора!
- Ти його загубив, ти й шукай!
Два брати, Сашко та Мишко, сперечалися вже п'ять хвилин. Сашко шукав і не міг знайти свого улюбленого капелюха. Час спливав, а річ все не знаходилася. Сашко був роздратований. Мишко був спокійніший і взагалі розумніший за брата.
- Так, Сашко, заспокойся. Я твого капелюха дійсно не брав. Це означає, що він десь тут. Щоб його знайти, треба поміркувати...
- Шукати треба, а не міркувати!
- Ні. Ти вже шукав. Тепер поміркуємо. Коли ти останнього разу його бачив?
- Коли вчора зі змагань повертався. Я тоді перше місце взяв. Пам'ятаєш?
- Авжеж. Ти забіжав у кімнату, закричав, що ти - чемпіон, і... що?
- Що?
- Ти зірвав з голови свого капелюха і підкинув його вгору. А потім став стрибати як мавпа... Пригадуй. Підкинув вгору, але не зловив. І на підлозі його нема...
Брати одночасно подивилися вгору. Там, зачепившись за ріжок люстри, висів капелюх.
мого батька був невеликий маєток у Ноттінгемширі. З п'ятьох його синів я народився третім. На чотирнадцятому році мене віддали до коледжу в Кембріджі[1]. Там я пробув три роки і вчився дуже старанно. Та в батька, чоловіка небагатого, не стало коштів тримати мене там довше. Тому через три роки мені довелося піти в науку до видатного лондонського хірурга містера Бетса[2], у якого я вчився чотири роки. Вряди-годи батько присилав мені трохи грошей, і я витрачав їх на книжки з мореплавства та пов'язаних із ним галузей математики, бо весь час мріяв стати моряком і вірив, що рано чи пізно, а мені пощастить здійснити цю мрію. Скінчивши навчання в містера Бетса, я приїхав до батька і дістав од нього, дядька Джона й декого з родичів сорок фунтів стерлінгів готівкою та ще й обіцянку давати тридцять фунтів щороку на моє утримання в Лейдені[3]. Там я протягом двох років і семи місяців вивчав природознавство, бо знав, що воно стане мені в пригоді під час майбутніх подорожей.Повернувшися з Лейдена додому, я за рекомендацією мого доброго патрона, містера Бетса, найнявся на корабель «Ластівка», що ним командував капітан Абрагам Пеннел. Я проплавав на цьому судні три з половиною роки і побував за той час у Леванті[4] та в інших краях. Повернувшись до Англії, я вирішив улаштуватися в Лондоні. До цього заохочував мене мін патрон, містер Бетс, що порекомендував мене багатьом своїм пацієнтам. Я найняв частину невеликого будинку на вулиці Олд-Джюрі, за порадою друзів одружився з міс Мері Бертон — другою дочкою містера Едмунда Бертона, власника панчішної крамниці на Ньюгетській вулиці. Бертон дав за дочкою чотириста фунтів посагу.
Справа про капелюх, що зник
- Та не брав я твого капелюха!...
- А хто? Більше ніхто до кімнати не входив з вчорашнього вечора!
- Ти його загубив, ти й шукай!
Два брати, Сашко та Мишко, сперечалися вже п'ять хвилин. Сашко шукав і не міг знайти свого улюбленого капелюха. Час спливав, а річ все не знаходилася. Сашко був роздратований. Мишко був спокійніший і взагалі розумніший за брата.
- Так, Сашко, заспокойся. Я твого капелюха дійсно не брав. Це означає, що він десь тут. Щоб його знайти, треба поміркувати...
- Шукати треба, а не міркувати!
- Ні. Ти вже шукав. Тепер поміркуємо. Коли ти останнього разу його бачив?
- Коли вчора зі змагань повертався. Я тоді перше місце взяв. Пам'ятаєш?
- Авжеж. Ти забіжав у кімнату, закричав, що ти - чемпіон, і... що?
- Що?
- Ти зірвав з голови свого капелюха і підкинув його вгору. А потім став стрибати як мавпа... Пригадуй. Підкинув вгору, але не зловив. І на підлозі його нема...
Брати одночасно подивилися вгору. Там, зачепившись за ріжок люстри, висів капелюх.