Жила собі дівчина. Дожила до двадцяти п'яти років і померла. Що говорять у таких випадках?
Що була вона вродлива. І розумна. Що любила Моцарта, Баха, бітлів. І мене. Якось, коли вона звалила в одну купу цих світочів музики й вашого покірного слугу, я спитав, за яким усе-таки принципом мають розподілятись її лаври, й вона, всміхнувшись, відказала: "За алфавітним". Я тоді, пригадую, теж усміхнувся. А тепер — сиджу й гадаю: а як, власне, мене в тому списку було записано? Якщо на ім'я, то я стояв за Моцартом. Якщо ж на прізвище — то десь між Бахом та бітлами. І так і так виходить не перше місце, й це чомусь страшенно мене гризе: я ж бо звик скрізь бути першим. Гени, фамільна спадковість!
На останньому курсі я взяв собі за звичку працювати в бібліотеці Редкліффа[1]. Не тільки через те, що там є на кого — і на що! — подивитись (і я таки дивився й задивлявся), а передусім тому, що в цій бібліотеці стояла справжня тиша, мене там ніхто не знав і від роботи не відривав, та й одержати книжку з фонду обов'язкової літератури було легше.
А втім, як водиться у нас у Гарварді, за день до заліку з історії я ще не тримав у руках жодної книжки з обов'язкового списку. Отож, зайшовши до бібліотеки, я пішов прямо до видачі, з наміром узяти один-єдиний том, який, сподівався, і вивезе мене завтра. На видачі чергували двоє дівчат. Одна висока — з тих, що грають у теніс і в усякі інші ігри. Друга — в окулярах, учена мишка. Я обрав чотириокого Гризуна Науки.
— Дайте мені "Пізнє середньовіччя".
Вона скоса глянула на мене:
— Хіба у вас немає бібліотеки?
— Наскільки мені відомо, студенти Гарварда мають право користуватися вашою бібліотекою.
— Ви мені про закон, містере Шпаргалето, а я вам — про етику. У вас у Гарварді — п'ять мільйонів книжок. А у нас тут — злиденні кілька тисяч.
Ото ще надлюдина в спідниці. Це з тих, мабуть, що вважають: якщо студенток у Редкліффі вп'ятеро більше, ніж студентів у Гарварді, то це означає, що дівчата вп'ятеро розумніші від хлопців. За інших обставин я залюбки позбиткувався б з неї — я це вмію,— але сьогодні мені дозарізу потрібна була та клята книженція.
— Слухайте, мені дуже потрібна та клята книженція.
— Чи не можна без вульгарностей, містере Шпаргалето?
— Чого це ви охрестили мене Шпаргалето?
— Того, що вигляд у вас такий: багатий, та дурний,— відповіла вона, знімаючи окуляри.
— От і не вгадали. Я бідний, але розумний.
— Це я бідна і розумна, містере Шпаргалето. А ви — ні.
Вона виклично дивилася на мене своїми карими очима. Ну гаразд, оте "багатий" я б іще проковтнув, але за "дурного" спуску не дам, і гарні очі тебе не виручать.
— Який це йолоп сказав вам, що ви розумні? — питаю.
— Я сама знаю. От з вами я, приміром, і кави за одним столом не пила б.
— А я вас ніколи й не за би.
— От вам і доказ,— зраділа вона,— доказ того, що ви дурний.
Объяснение:
С первого взгляда картина "Мокрый луг" своей привычностью и простотой мотива располагает к себе любого зрителя. В глубине широкого пространства возвышаются два развесистых дерева, а вдали, из-под уходящих грозных туч, проступает небольшая полоска неба. Впереди, вдоль ниши, протягивается обрывистый косогор, покрытый мягкой и влажной зелёной травкой. На переднем плане - почти в центре картины - через чёрные грозовые тучи, пытается отразиться в болотистой заводи, теплое солнышко.
Гроза уходит, но небо продолжает бурлить и кипеть. С могучей силою кружатся и сталкиваются косматые серые тучи. Где-то издали доносятся раскаты грома, отражаясь в бесконечном пространстве. Картина полна движения, здесь всё кругом дышит и живёт: и деревья, изгибающиеся под сильными ударами ветра, и вода, подёрнутая рябью, и небо. Небо, проникнутое типично Васильевскому настроению, противопоставлено зловещим тучам, продолжающим низвергать, вдали от зрителя, большой поток дождя на виднеющийся издали лес.
Небо, в картинах Фёдора Васильева, неизменно играет значимую роль, так и в "Мокром луге" едва ли не ключевым средством, оно выражает поэтическую мысль художника. Тёплый сверкающий просвет высоко в облаках над зелёным лугом, отражаясь в воде, и отсвечивая на траве, ведёт войну с большими и холодными чёрными тучами, бросающими мрачную тень на мокрую землю.
Будто в контраст напряжённому существованию неба, остальная часть картины довольно проста. Линии её рисунка спокойнее и мягче. Каждая деталь пейзажа - это вариация главной идеи, где все детали настолько растворены в целом, что познаёшь их только при внимательном рассмотрении.