ответ:Однією із найпопулярніших п'єс Бернарда Шоу є його драма "Пігмаліон". Сюжет її навіяний автору давньогрецьким міфом про скульптора Пігмаліона, який закохався у своє створіння — статую прекрасної Галатеї і силою свого кохання ожи-вив її. У п'єсі Б. Шоу історія дещо інша. Зовсім випадково відомий учений-лінгвіст Генрі Хіггінс зустрічається із молодою дівчиною Елізою, яка продавала на вулиці квіти й на парі із полковником у відставці Пікерінгом, який теж займався мовознавством, береться перетворити цю вуличну квіткарку на світську герцогиню. Полковник Пікерінг обіцяє Хіггінсу сплатити все, скільки буде коштувати цей експеримент, ще й до того обіцяє визнати професора найталановитішим педагогом у світі.
Починається незвичайний експеримент. Професор Хіггінс активно береться за справу. Але й завдання в нього не з легких: вулична квіткарка з явно визначеним мессонгрівським діалектом, яка і уявлення не має про світські манери поведінки, повинна в досить-таки короткий відрізок часу опанувати не лише літературну мову, а й набути навичок поведінки, які властиві дамі з вищого світу. Власне кажучи, професорові потрібно створити нову людину, нову особистість. Генрі Хіггінс ретельно береться за свої обов'язки вчителя: старанно й наполегливо навчає дівчину, як правильно вимовляти слова, будувати речення, працює над збільшенням її словникового запасу, слідкує за тим, щоб у мові дівчини не було нічого притаманного її колишньому оточенню. Але йому довелося не лише працювати з Елізою над правилами фонетики й орфоепії. Не менше важило й те, як дівчина вміла поводитися в суспільстві. Хіггінс водив Елізу на концерти класичної музики, в оперу, на художні виставки, навчав, як поводити себе в тій чи іншій ситуації, прищеплював гарні манери.
"Але якби ви знали, як це цікаво — узяти людину й навчити її говорити інакше, ніж вона говорила до цього часу, зробити з неї зовсім іншу, нову істоту. Адже це означає — знищити провалля, яке відділяє клас від класу, душу від душі", — каже Хіггінс.
Проте й учениця була дуже здібна: вона мала тонкий слух, неабиякі лінгвістичні здібності, відзначалася старанністю й дуже швидко у навчанні, підвищувала свою загальну культуру. Та, на свою біду, Еліза закохалася не лише у навчання, а й у свого вчителя. А він, цей експериментатор, зовсім не думав і не цікавився, що у дівчини є душа, людська гідність, що їй властиві якісь високі помисли й почуття.
Його цікавив лише експеримент і його результат, а не його маленьке "піддослідне кроленятко", на яке він зовсім не звертав уваги й не визнавав за рівну йому людину. Еліза була лише об'єктом його дослідження і застосування його методів.
Нарешті настав час іспиту. На пікніку, званому обіді, в опері Еліза поводилася як справжня герцогиня, чаруючи всіх присутніх не лише своєю незвичайною вродою, а й вишуканими манерами й бездоганною літературною мовою. Хіггінс радіє. Честолюбство його потішено. Парі виграно.
"Все-таки це була значна подія. Ми отримали блискучу перемогу", — каже полковник Пікерінг.
Експеримент закінчився вдало. І стомлений Хіггінс заявляє полковнику: "Більше я виробництвом герцогинь не займаюся". І ніхто з них — ні професор Хіггінс, ні полковник Пікерінг — не замислюються над тим, що буде далі з дівчиною. Що вона не діаманти, які на деякий час взяли в заставу, а коли вони вже непотрібні, їх можна віднести назад. Світ, з якого вона вийшла, Еліза вже давно переросла й не може й не хоче повернутися до минулого. Але й майбутнє її досить туманне, її почуттів Хіггінс не поділяє. Як складеться її доля?
"На що я гідна, до чого ви мене пристосували?" — каже вона своєму вчителю. Але ці питання професора Хіггінса зовсім не хвилюють. Більше того, навчивши дівчину правильно й красиво говорити, гарним манерам, сам він у її присутності дозволяє собі нечемно поводитись із нею, навіть вживати негарні слова. Дивиться на Елізу, як на якесь бездушне створіння.
"Я сам зробив це єство із пучка гнилої моркви ковентгарденського ринку", —-виголошує Генрі Хіггінс. І це заявляє професор лінгвістики! Чи не час зайнятися вихованням його самого й завдяки якомусь експерименту розбудити його черству, егоїстичну душу.
А як шкода, що Елізі — гарній, розумній, талановитій дівчині — немає гідного місця в сучасній буржуазній Англії. Слід лише сподіватися, що все ж цей експеримент професора Хіггінса дасть можливість Елізі не розгубитися в цьому жорстокому світі, знайти пристосування своїм набутим знанням, зберегти свою людську гідність.
В 1811 г. в поместье своём проживал с женой и дочерью Машей Гаврила Гаврилович Р. Был он гостеприимен, и многие пользовались его гостеприимством, а некоторые приезжали ради Марьи Гавриловны. Но Марья Гавриловна была влюблена в бедного армейского прапорщика по имени Владимир, проводившего отпуск в своей деревне по соседству. Молодые влюблённые, считая, что воля родителей препятствует их счастью, решили обойтись без благословения, то есть венчаться тайно, а потом броситься к ногам родителей, которые, конечно же, будут тронуты постоянством детей, простят и благословят их. План этот принадлежал Владимиру, но и Марья Гавриловна наконец поддалась его уговорам о бегстве. За ней должны были приехать сани, чтобы отвезти ее в соседнее село Жадрино, в котором было решено венчаться и где Владимир уже должен был ее ожидать.
В назначенный для побега вечер Марья Гавриловна была в сильном волнении, отказалась от ужина, сославшись на головную боль, и рано ушла к себе. В условленное время она вышла в сад. На дороге дожидался ее кучер Владимира с санями. На дворе бушевала метель.
Сам же Владимир весь этот день провёл в хлопотах: ему необходимо было уговорить священника, а также найти свидетелей. Уладив эти дела, он, сам правя в маленьких санях в одну лошадь, отправился в Жадрино, но, едва выехал он за околицу, как поднялась метель, из-за которой Владимир сбился с пути и проплутал всю ночь в поисках дороги. На рассвете только добрался он до Жадрина и нашёл церковь запертою.
А Марья Гавриловна утром как ни в чем не бывало вышла из своей комнаты и на вопросы родителей о самочувствии отвечала спокойно, но вечером с ней сделалась сильная горячка. В бреду повторяла она имя Владимира, говорила о своей тайне, но слова ее были столь несвязны, что мать ничего не поняла, кроме того, что дочь влюблена в соседского помещика и что любовь, должно быть, была причиной болезни. И родители решили отдать Машу за Владимира. На приглашение Владимир отвечал сумбурным и невразумительным письмом, в котором писал, что ноги его не будет в их доме, и просил забыть о нем. А через несколько дней уехал он в армию. Происходило это в 1812 г., и через некоторое время имя его было напечатано в числе отличившихся и раненных под Бородином. Эта новость опечалила Машу, а вскоре скончался Гаврила Гаврилович, оставив ее своей наследницей. Женихи кружились вокруг неё, но она, казалось, была верна умершему в Москве от ран Владимиру.
«Между тем война со славою была окончена». Полки возвращались из-за границы. В имении Марьи Гавриловны появился раненый гусарский полковник Бурмин, который приехал в отпуск в своё поместье, находившееся неподалёку. Марья Гавриловна и Бурмин чувствовали, что нравились друг другу, но что-то удерживало каждого от решительного шага. Однажды Бурмин приехал с визитом и нашёл Марью Гавриловну в саду. Он объявил Марье Гавриловне, что любит ее, но не может стать ее мужем, так как уже женат, но не знает, кто его жена, где она и жива ли. И он рассказал ей удивительную историю, как в начале 1812 г. ехал он из отпуска в полк и во время сильной метели сбился с дороги. Увидев вдалеке огонёк, направился к нему и наехал на открытую церковь, около которой стояли сани и в нетерпении ходили люди. Они вели себя так, как будто ждали именно его. В церкви сидела молодая барышня, с которой Бурмина поставили перед налоем. Им двигало непростительное легкомыслие. Когда обряд венчания кончился, молодым предложили поцеловаться, и девушка, взглянув на Бурмина, с криком «не он, не он» упала без памяти. Бурмин беспрепятственно вышел из церкви и уехал. И вот теперь он не знает, что сделалось с его женою, как ее зовут, и не знает даже, где происходило венчание. Слуга, бывший с ним в то время, умер, так что нет никакой возможности отыскать эту женщину.
«Боже мой, Боже мой! — сказала Марья Гавриловна, схватив его руку, — так это были вы! И вы не узнаете меня? Бурмин побледнел... и бросился к ее ногам...»
ответ:Однією із найпопулярніших п'єс Бернарда Шоу є його драма "Пігмаліон". Сюжет її навіяний автору давньогрецьким міфом про скульптора Пігмаліона, який закохався у своє створіння — статую прекрасної Галатеї і силою свого кохання ожи-вив її. У п'єсі Б. Шоу історія дещо інша. Зовсім випадково відомий учений-лінгвіст Генрі Хіггінс зустрічається із молодою дівчиною Елізою, яка продавала на вулиці квіти й на парі із полковником у відставці Пікерінгом, який теж займався мовознавством, береться перетворити цю вуличну квіткарку на світську герцогиню. Полковник Пікерінг обіцяє Хіггінсу сплатити все, скільки буде коштувати цей експеримент, ще й до того обіцяє визнати професора найталановитішим педагогом у світі.
Починається незвичайний експеримент. Професор Хіггінс активно береться за справу. Але й завдання в нього не з легких: вулична квіткарка з явно визначеним мессонгрівським діалектом, яка і уявлення не має про світські манери поведінки, повинна в досить-таки короткий відрізок часу опанувати не лише літературну мову, а й набути навичок поведінки, які властиві дамі з вищого світу. Власне кажучи, професорові потрібно створити нову людину, нову особистість. Генрі Хіггінс ретельно береться за свої обов'язки вчителя: старанно й наполегливо навчає дівчину, як правильно вимовляти слова, будувати речення, працює над збільшенням її словникового запасу, слідкує за тим, щоб у мові дівчини не було нічого притаманного її колишньому оточенню. Але йому довелося не лише працювати з Елізою над правилами фонетики й орфоепії. Не менше важило й те, як дівчина вміла поводитися в суспільстві. Хіггінс водив Елізу на концерти класичної музики, в оперу, на художні виставки, навчав, як поводити себе в тій чи іншій ситуації, прищеплював гарні манери.
"Але якби ви знали, як це цікаво — узяти людину й навчити її говорити інакше, ніж вона говорила до цього часу, зробити з неї зовсім іншу, нову істоту. Адже це означає — знищити провалля, яке відділяє клас від класу, душу від душі", — каже Хіггінс.
Проте й учениця була дуже здібна: вона мала тонкий слух, неабиякі лінгвістичні здібності, відзначалася старанністю й дуже швидко у навчанні, підвищувала свою загальну культуру. Та, на свою біду, Еліза закохалася не лише у навчання, а й у свого вчителя. А він, цей експериментатор, зовсім не думав і не цікавився, що у дівчини є душа, людська гідність, що їй властиві якісь високі помисли й почуття.
Його цікавив лише експеримент і його результат, а не його маленьке "піддослідне кроленятко", на яке він зовсім не звертав уваги й не визнавав за рівну йому людину. Еліза була лише об'єктом його дослідження і застосування його методів.
Нарешті настав час іспиту. На пікніку, званому обіді, в опері Еліза поводилася як справжня герцогиня, чаруючи всіх присутніх не лише своєю незвичайною вродою, а й вишуканими манерами й бездоганною літературною мовою. Хіггінс радіє. Честолюбство його потішено. Парі виграно.
"Все-таки це була значна подія. Ми отримали блискучу перемогу", — каже полковник Пікерінг.
Експеримент закінчився вдало. І стомлений Хіггінс заявляє полковнику: "Більше я виробництвом герцогинь не займаюся". І ніхто з них — ні професор Хіггінс, ні полковник Пікерінг — не замислюються над тим, що буде далі з дівчиною. Що вона не діаманти, які на деякий час взяли в заставу, а коли вони вже непотрібні, їх можна віднести назад. Світ, з якого вона вийшла, Еліза вже давно переросла й не може й не хоче повернутися до минулого. Але й майбутнє її досить туманне, її почуттів Хіггінс не поділяє. Як складеться її доля?
"На що я гідна, до чого ви мене пристосували?" — каже вона своєму вчителю. Але ці питання професора Хіггінса зовсім не хвилюють. Більше того, навчивши дівчину правильно й красиво говорити, гарним манерам, сам він у її присутності дозволяє собі нечемно поводитись із нею, навіть вживати негарні слова. Дивиться на Елізу, як на якесь бездушне створіння.
"Я сам зробив це єство із пучка гнилої моркви ковентгарденського ринку", —-виголошує Генрі Хіггінс. І це заявляє професор лінгвістики! Чи не час зайнятися вихованням його самого й завдяки якомусь експерименту розбудити його черству, егоїстичну душу.
А як шкода, що Елізі — гарній, розумній, талановитій дівчині — немає гідного місця в сучасній буржуазній Англії. Слід лише сподіватися, що все ж цей експеримент професора Хіггінса дасть можливість Елізі не розгубитися в цьому жорстокому світі, знайти пристосування своїм набутим знанням, зберегти свою людську гідність.